Найголовніше
Температура у Соломійки зросла блискавично. Градусник показав 40,5, і судоми почалися майже одразу. Тіло дівчинки вигиналося так різко, що Оксана завмерла на мить, не вірячи власним очам, а потім кинулася до доньки, мало не тремтячи від страху.
Соломійка задихалася, піна виступала на губах, її подих був переривчастим, наче її душили зсередини.
Оксана намагалась відкрити їй рота пальці тремтіли й ковзали, але, попри все, їй це вдалося. Дівчинка різко знемогла, провалилася у непритомність. Пять чи десять хвилин ніхто не зміг би сказати, скільки тривала ця мить. Час ішов не за годинником, а за ударами Оксаниного серця, які віддавалися у скронях.
Вона стежила, щоб язик не перекрив дихання, тримала голову Соломійки, коли судоми виривали її з себе, наче удар струму.
Оксана не помічала нічого, крім одного Соломійка має зробити ще один вдих, Соломійка має повернутися.
Вона кричала на кухню, у стіни, у пустоту і до неба. Кричала у слухавку диспетчеру «103», промовляючи ім’я доньки з такою відчаєю, наче цим криком може втримати її на цій землі.
Подзвонивши Тарасу, Оксана, ридаючи й задихаючись, змогла лише прошепотіти:
Соломійка… Соломійка мало не померла…
А у слухавці Тарас почув інше страшне, коротке слово: померла.
Він схопився за серце, біль була такою гострою, неначе в грудях застряг розпечений ніж. Ноги підкосилися, і він повільно, майже без звуку, стік на підлогу, як людина, у якої раптом закінчилося все сили, думки, надія…
Його піднімали, підтримували під лікті, хтось підносив краплі, хтось воду, хтось клав руку на плече усі щось казали заспокійливе, та слова ламалися об його відчай, як хвилі об гранітну стіну.
Тарас не міг взяти себе в руки. Пальці судомно тремтіли, склянка цокотіла об зуби, і з горла виривалися незрозумілі звуки:
С-с-соло м-м… ійка… п-померла
Губи побіліли, дихання збилося, руки стали ніби чужими.
Шеф Володимир Павлович миттєво підхопив Тараса під руки й майже силоміць затягнув у свій великий позашляховик. Дверцята гримнули так різко, що всередині все відгукнулося луною.
Куди? Куди їхати?! кричав він, намагаючись прорватися крізь шок, струснути Тараса.
Той сидів, немов осліплий, з широко розплющеними, нічого не розуміючи, очима. Кілька секунд він не кліпав, застрягши десь між жахом і реальністю.
Дитяча міська лікарня нарешті видихнув Тарас так, немов кожне слово прорізало біль, страх і нестерпне відчуття безсилля.
Лікарня була далеко занадто далеко для того, хто щойно почув найстрашніше слово у житті.
Володимир Павлович натиснув на газ, машину кидало з полоси на полосу, а світлофори ставали лише кольоровими плямами. Червоне, зелене не має значення!
Одного разу на перехресті їх винесло так раптово, що поруч виріс чорний джип, неначе випірнув з нізвідки.
Від зіткнення їх відділяли лічені сантиметри. Володимир Павлович крутанув кермо, машину розвернуло боком, шини заскреготали, з-під гальм посипалися іскри.
Другий джип промчав повз залишивши у повітрі запах спаленої гуми і відчуття, що смерть проминула зовсім поруч.
Тарас цього не побачив.
Сльози текли без зупину. Він сидів, згорбившись, пригортаючи кулак до губ, щоб не розридатися на повний голос.
І раптом спалах. Мов хтось на мить увімкнув проектор згадок.
Соломійці три роки. Вона хворіє на ангіну так важко, що ртутний градусник показує такі цифри, що у дорослого холоне кров. Швидка робить укол, виписує свічки.
Маленька Соломійка стоїть на ліжку у піжамі з зайчиками, вся гаряча й мокра від сліз. Оксана вже півгодини переконує її. Дівчинка схлипує, тре очі кулачками, нарешті здається й каже:
Гаразд, став тільки не запалюй!
Тоді Тарас ледь не впав зо сміху на підлогу. Вони ж тільки кілька днів тому ходили у храм і вона запамятала, що свічки треба запалювати.
Володимир Павлович вивів машину на проспект довгий, залитий вечірнім світлом, холодний, як сталь.
А згадки били наступною картиною.
За тиждень Соломійка дереться на величезну шафу. Маленька мавпочка спритна й неслухняна. Вона вже під стелею і пищить від гордості.
І раптом шафа починає страшно схилятися. Гуп! Важка конструкція падає. Оксана кричить, Тарас кидається рятувати уже пізно. Гримітливий вибух збурює кімнату.
Соломійка вижила. Синці, сльози, переляк і великий плитка шоколаду, якою намагалися її заспокоїти.
Побачивши шоколадку, Соломійка відразу переключилася мов хтось натис кнопку. Витерла носа рукавом і спитала:
Можна одразу дві?
Шоколад для неї як тривожна кнопка щастя.
Тоді Тарас подумав, що якби у лікарнях видавали шоколади, людство давно би винайшло безсмертя.
А потім
Дім, тиша, вечір, лампа мяко світиться.
Оксана каже:
Завтра підемо до церкви. Запалимо свічку за здоровя.
І Соломійка, серйозна, як ніколи, питає:
В попу, чи що?..
Оксана закрила обличчя руками, а Соломійка дивилась на них із виразом: «Вирішіть уже, чого смієтесь».
І зараз, у машині, саме ця кумедна фраза боляче різала серце Тараса.
Бо у всій її простоті і кумедності жевріла сама сутність життя.
Її життя.
Шеф таки довіз Тараса до лікарні. Підїхали ривком, ніби машина боялася затриматися хоч на мить.
– Соломійка жива, перше, що почув Тарас, її одразу забрали в реанімацію, вже кілька годин лікарі мовчать.
Оксану пустили до доньки. Тарасові ж залишалося чекати й молитися…
——-
Була перша ночі година, коли світ завмирає, стаючи безмежно самотнім. Тарас підняв голову і побачив у вікні другого поверху, де його донечка боролася за життя, фігуру Оксани.
Вона стояла нерухомо, руки по швах, погляд крізь вікно, точно на нього. Жодного жесту, жодного видиху, навіть не пробувала брати слухавку.
Він замахав їй, ніби міг відгородити рукою їхній спільний страх. Зателефонував вона не відповіла. Лише дивилась, як тінь, як привид кохання, котрий боїться зникнути, якщо поворухнеться.
І тут його мобільний задзвонив. Коротко. Уріз.
Сказали лише:
Зайдіть.
І одразу поклали слухавку.
Жах накрив так густо, що повітря стало липким, як мед. Він спробував підвестися ноги не слухались. Тіло не хотіло підкорятися, наче земля тримала його, не пускала вперед, щоб не дати почути найстрашніше.
Він знав, що має йти, але страх паралізував.
У цю мить з дверей вийшла медсестра. Юна, втомлена, у стертих мяких тапочках. Вона підійшла до нього.
Тарас подивився на неї, і всередині все обірвалося.
Все. Кінець. Зараз вона скаже…
Медсестра нахилилася і чітко, по-доброму, як оголошують вирок надії, мовила:
Житиме. Криза минула…
Світ похитнувся.
Губи затремтіли, стали такими слабкими, ніби належали не йому. Він сидів і намагався сказати хоч щось бодай «дякую», бодай «Господи», бодай правильно вдихнути. Але виходили лише дрижачі куточки рота, тремтіли руки, а по щоках текли сльози гарячі й живі.
***
Після тієї ночі для Тараса багато речей втратило сенс.
Він більше не боявся втратити роботу. Не боявся виглядати смішним, безпорадним чи розгубленим.
Єдине, що справді давало йому сили згадка про ту ніч. Про те, як світ може зникнути у одну мить. І про те, як легко може піти з життя той, заради кого ти готовий перевернути гори
Все інше стало тінню, непотрібним фоном перед справжньою тишею.
Лінія страху розділила його світ на «до» й «після». І він навчився цінувати кожен день, кожну посмішку, адже найголовніше це любов і життя тих, хто поруч.
А решта минуще.
