Джулія сиділа біля під’їзду. Весь двір добре знав, що родина з двадцять другої квартири виїхала надовго, а тепер тут оселився собака з рішучістю чекати на своїх господарів…
Те було ще на початку девяностих, у невеликому українському містечку. Якось на світанку, у червневу пору, біля дверей книжкової крамниці пролунало різке скиглення гальм. Продавчині вибігли на ґанок, але там панувала глуха тиша й порожнеча…
Під самою дорогою лежала собака. Тихо скиглила, намагалася підвестися, але задні лапи мовчали.
Серед дівчат найвідважнішою була Віра Бойко. Вона підійшла і лагідно заговорила до собаки, обережно торкаючись її морди й спини, намагаючись роздивитися причину біди.
Ну як там, Вірочко?
Поряд, мало не плачучи, стояли Наталка Синенко та завідувачка Олена Вікторівна Ярова. Вони боялися побачити щось жахливе, хоча на собаці не було видимих ран. Але як мляво тягнулися її лапи все й так було ясно.
Давайте занесемо її в комірчину, запропонувала Віра. Може, відійде. У дворі залишати не можна.
Наталка глянула на Олену Вікторівну, та трохи подумавши, погодилася:
То підстелимо чого Даси ради донести?
Донесу, відповіла Віра, підбираючи, як зручніше взяти.
Собака була невеличкою дворняжкою, скидалась трохи на лайку. Худенька, бруднувата, без нашийника видно, дворове життя.
Весь день вона пролежала в комірчині. Лише під вечір, трохи прийшовши до тями, випила води й з’їла трохи каші все, не зводячися. Пересуватися не могла.
Наступного дня Віра попросила батька під час обідньої перерви відвезти їх до ветлікарні.
У містечку був лише один малесенький веткабінет, без апаратури, навіть без рентгену, тому лікар нічого точно сказати не міг:
Можливо, згодом одужає, серйозно мовив він. Собака молода, витривала. Якщо доглядати житиме. Але ходити дуже сумнівно.
Дорогою назад всі мовчали. Віра сиділа ззаду, обіймаючи собаку, а батько поглядав у дзеркало й тихо зітхав. Ввечері, за вечерею, він сказав:
Вірусю, тільки не прив’язуйся. І до себе не звикай. Бо ж восени переїжджаємо.
Я памятаю, тату, прошепотіла Віра.
Собаку назвали Джулією. Відтоді вона жила в комірчині книжкової крамниці. Перші тижні майже не вставала, а потім почала виповзати у двір задні лапи волочилися безвладно.
Що ж із нею буде? На вулиці пропаде, а додому забрати не наважиться ніхто обговорювали продавчині. Добре, що Олена Вікторівна дозволяє доглядати тут.
Самій Джулії її біда ніби не була тяжкою. Вона обережно знайомилася з світом: нюхала все, що траплялося, по своїх собачих справах й поверталася на місце.
На вихідних дівчата брали її по черзі додому. Тільки Віра відмовлялася: через кілька місяців їй належав переїзд на схід України тата переводили по роботі, а родина мала слідувати за ним. Він мав рацію: ще більша привязаність зробить розлуку нестерпною.
Але відчуття вже були. Щойно вона побачила той собачий погляд на дорозі й хай би там що, але між ними виникла німа довіра. Джулія дивилася на Віру особливо тепло й покірно.
Та одного разу Вірі таки довелося забрати Джулію інші не могли.
Лише разочок! виправдовувалася вона перед суворим поглядом батька. Всі поїхали: хто на дачу, хто на пікнік
Ми теж думали на дачу, підійшов голос мами з кухні.
Джулія відразу прибігла до мами, наче зрозуміла, кого треба підкорити. Волочачі лапи й без того викликали жалість, а вона ще й глянула тим самим сумним, «голодним» поглядом і вже через хвилину мама приголомшено приказувала:
Біднесенька Їсти хочеш? Віро, ви її даремно не годуєте у магазині? Не журися, поїхала з нами на дачу. Тато буде смажити шашлики сподобається тобі
Віра кинула погляд батькові, а він лиш похитав головою.
На дачі Джулія розцвіла: і шашлики, і сусідський пес Бім миттю визнав у ній подругу. Наступного дня, повернувшись у квартиру, вона й лягла біля ліжка Віри так спокійно, ніби жила там віддавна.
А от повернення у магазин стало для Джулії справжнім потрясінням. Весь день вона нервувала, а коли її випустили у двір, просто зникла.
Шукали всі, кликали, але Джулія не повернулася навіть до закриття магазину.
Віра була у розпачі. Йшла пішки, кликала на кожному кроці:
Джулія! Джулія, де ж ти? Знайдися
І Джулія знайшлася просто біля підїзду, ледве жива. Було видно, як важко їй дався той шлях. Зате, побачивши Віру, стала наче трохи щасливіша: верещала, лизала руки й крутилася, наче й хвіст ожив.
Не було сенсу повертати її назад дорогу додому вона вже знала. Та й замикати її там Віра б більше не змогла.
А що тепер? питав батько, дивлячись на щасливу Джулію біля ніг доньки.
Я лікуватиму її, тату. І сподіваюся, ти допоможеш.
Через тиждень у Віри починався відпустка, а потім вона планувала звільнитися з роботи. Вона вирішила присвятити Джулії всі останні два місяці перед переїздом.
Батько кілька разів возив їх до обласного центру там була справжня клініка з рентгеном. Лікарі обіцяти не могли, але взялися оперувати: отже, шанс був.
Віра з Джулією переїхали на дачу. Віра доглядала за собакою щохвилини: ліки, масажі, тренування лап. Собака ніби заново вчилася ходити.
Спочатку здавалось, що марно. Але батьки, приїжджаючи навідати їх, помічали: лапи вже не волочились бездушно хоча й розїжджалися.
Через місяць Джулія вже ганяла за Бімом, смішно перевалюючись, а іще через місяць лиш легка кульгавість залишилася.
Віра раділа за неї, та серце обливалося смутком: залишалося мало часу.
Сусідка, власниця Біма, запропонувала:
Залишай мені. Їм удвох веселіше, й місце знайоме не буде так нудьгувати
В день відїзду Віра привела Джулію до сусідки, «у гості до Біма». А ввечері сімя вже мчала у потязі до Києва, а згодом мав бути переліт до Харкова, пересадки і ось вони нарешті на Волині.
Розібравши речі, Віра зателефонувала сусідці. І почула саме те, чого найбільше боялася.
Вночі Джулія щось відчула й всю ніч рила підкоп. Зранку сусідка побачила у дворі тільки Біма. Розуміючи, що чекати марно, вона поїхала до будинку Віри.
І побачила Джулію під підїздом. Собака впізнала її, але дала зрозуміти риком: йти не збирається. На шум зійшлися сусіди всі знали, що родина з двадцять другої квартири виїхала далеко. А собака, певна у своєму рішенні, просто сиділа й чекала.
Скільки забажає серце.
Відтоді Віра телефонувала Ользі Миколаївні, сусідці з двадцять третьої. Та розповідала:
Сидить ваша Джулія під підїздом, неначе годинниковий вартовий! І нікого не підпускає. Я і вряди-годи спілкувалася з вашою сусідкою й переконувала її, і ковбаскою заманювала, а вона ні в яку!
Віра хотіла переслати Ользі Миколаївні грошей на корм для Джулії, та та категорично відмовилась:
Що ти, Віро Її весь двір годує! Які там гроші
Прийшла зима. Жителі будинку, і Ольга Миколаївна також, часто пускали Джулію в підїзд дати трохи тепла. Собака піднімалась на третій поверх, стелилася на килимі перед закритими дверима двадцять другої квартири. Здавалося, вона знала, що господарів немає, й лише трохи зігрівшись йшла назад продовжувати невимовне чергування.
Віра телефонувала й дівчатам із магазину. Вони навіть декілька разів навідували знайому собаку. Джулія радо їх упізнавала, брала гостинці, але йти з ними відмовлялась.
Віра розривалася душею: так хотілося кинути все й повернутися, але сімейні обставини та обмежені фінанси тримали її на східній Україні. Часи тоді були нелегкі кожен виживав як міг.
Вірі вдалося повернутися тільки у червні. Підійшовши до підїзду, вона помітила Джулію. Собака сиділа нерухомо, настороживши вуха, але тремтіла: вже впізнала господарку й боялася повірити у щастя завчасно, щоб не зникло.
Потім були обійми, сльози й справжнє диво. Здавалося, серце ось-ось вискочить, і у Джулії також.
Літо промайнуло як одна мить. В серпні приїхали батьки у тата місячна відпустка, але у вересні знову треба було від’їжджати на цілий рік по роботі. Віра просила взяти Джулію з собою. Мати дивилася на батька, а він лише мовчав та хмурився. Дорога довга й непроста навіть для людей, не кажучи вже про собаку, яка транспорт бачила мало.
Атмосфера була напружена. Джулія відчувала це, не відходила від Віри й хвилювалась. Та одного ранку батько сказав дочці збиратися з собакою:
Їдемо. Документи робитимемо. Без щеплень ні в поїзд, ні в автобус її не пустять.
Місцевий ветлікар за пару банок домашньої аджики зробив Джулії ветпаспорт та поставив потрібні щеплення. На офіційні процедури часу вже не було.
Увечері батько шив Джулії намордник із доброго шматка дермантину купити щось у ті часи було неможливо. Джулія у примірках сиділа чемно, наче знала момент важливий, й раділа.
Все, їдеш з нами, мовив батько, закріплюючи останній шов. Тільки, Джулія, тримайся
І Джулія не підвела. Родина не пошкодувала ані дня про той вибір. Спочатку вони їхали поїздом, потім літаками, долали пересадки. Собака літала з ними й на військових літаках, мандрувала і на Схід, і на Захід України. Через рік усі повернулися додому.
Джулія прожила поруч тринадцять років, щедрих на добро і справжнє щастя. Вірна, вона слідувала за своєю Вірою скрізь, куди б та не рушилаА одного вечора, вже у зовсім новому домі, Віра вийшла на ґанок, а поряд з нею, як завжди, сіла Джулія сива, трохи кульгава, але з тією ж безмежною довірою у погляді. Пахло свіжоскошеною травою, десь у полі надвечірній вітер гойдав ромашки, а в небі світилися перші зорі.
Віра погладила Джулію за вухом, а та, щасливо всміхнувшись по-собачому, сперлася на її ногу й зітхнула. Здавалося, вони вдома не там, де цегляні стіни, а де є любов і память про всіх пройдені дороги.
З роками багато змінилося: виросли діти, батьки постаріли, місто стало зовсім інакшим. Та коли вечорами у домі збиралась родина, усі знали: головна фамільна легенда це Джулія, яка уміла чекати і не зраджувати, знаходячи дорогу крізь будь-які обставини.
І, мабуть, саме її відданість навчила Віру, що справжній дім це не місце, а серце. І завжди, у найважчі миті, у спогадах і на світлинах, залишалася тиха, невтомна Джулія собака, яка оберігала їх щастя стільки років.
І щоб не сталося у житті, десь у найтеплішому куточку душі жила та ж віра: якщо дочекатися і не опустити лап одного дня обовязково повернуться ті, кого найсильніше любиш.
Віра знала: такі душі завжди повертаються додому.
