Та не від мене той син. А від моєї сусідки, Христі. Твій чоловік раніше часто до неї заходив, от і принесла під серцем від нього. Рудавий, конопатий геть, як батько, навіть експертизи не треба…
А до мене з чим прийшли? Мого Грицька давно немає, я гадки не маю, до кого він ходив…
Та Хрися ж померла. Запустила запалення легень, і кінець. А хлопець тепер сирота.
В Христі ні батька, ні матері, приїжджа була, в крамниці продавала…
Жаль малого, йому ж одна дорога в дім маляти…
В мене свої діти дві доньки, з чесного шлюбу, між іншим. Ви що, радите мені чужу дитину підняти? Совісті вистачило прийти до вдови і прямо сказати, щоб забрала байстря…
Він же рідний брат твоїм дівчатам, не чужий… А хлопчина добрий тихий, ласкавий. В лікарні зараз, документи готують…
Е, не треба мене на жалість брати… Скільки тих дітей твій Гриць міг лишити, всіх маю ростити?
Вирішуй… Я передала, як зобовязали.
Пішла та жінка. Тоня на кухню чай налила, задумалася…
***
Грицька зустріла, ледве диплом отримала. З дівчатами святкували, а хлопці підійшли познайомитись.
Гриць вирізнявся рудою гривою, і ластовиння по всьому обличчю. Веселий, дотепний то анекдот, то вірш читає. Додому запропонував провести.
Так і стали чоловіком та дружиною. Жили у бабусі она померла, дім залишився їм. Зявилася Валентина, за два роки Оксанка. Жили скромно, грошей катастрофічно бракувало.
А тут Гриць до чарки потягнувся. Як Тоня не рятувала все без толку. Міг днями зникати. З роботи вигнали, Тоня працювала за двох.
Вирішила розлучаюсь. Думала: візьму дітей у Львів до тітки, вона давно кличе, яке-небудь місце знайду, з дітьми не пропадемо.
Якось Гриць напідпитку під машину потрапив… Та й досить.
Жаль було дурня плакала Тоня біля труни. Й дівчата сльози лили батько, як-не-як…
І тут на стороні дитина
***
Зайшла додому Валентина висока, худенька у маму, руда в батька.
Мам, що поїсти є? Ми з дівчатами в кіно йдемо, а я голодна. А ти чому така сумна?
Новину переварюю кажуть, твій батько мав на стороні сина трирічного. Мати померла, хлопця у дім маляти правлять. Пропонували мені забрати.
Ого А хто та мати?
Незнайома мені, приїжджа Христина. Прізвище не знаю.
Що тепер? Де той хлопчик? Родичі є?
Та схоже, ні. В лікарні він документи роблять Руденький, мовляв, весь у батька. Ходи, візьми картоплі з ковбаскою поїж.
Валя кинулась їсти, тут і Оксанка приєдналась. Тоня дивилася: обидві руді, гени таки потужні…
Наступного дня Валя заявила:
Мам, ми з Оксанкою у лікарню навідались на брата подивитись. Потішний, повненький, на нас дуже схожий, прям сонечко руде Плаче всю маму кличе
Принесли йому яблуко, апельсин. Тягне ручки, у ліжечку стоїть Медсестра дала погратись. Мамочко… давай заберемо його, він же наш братик…
Тоня аж розсердилась:
Що ви надумали? Я повинна справлятись за батькові гріхи? Мені й тих турбот вистачає… Легко говорити забери…
Люди чужих дітей забирають, а це ж кров рідна! Він не винен у тому, що батько такий. Діти за батьків не відповідають!
А їсти йому дамо що? Я і так на трьох роботах, з городу заробляю Ти вступати збиратимешся гроші треба, Оксанці все час нове треба…
Якщо опіку оформити допомога державна буває… Мам, тобі ж хлопця не жаль? Батько так, винний, але брат твій
Злилась Тоня на чоловіка й дочку. Гарно вигадали.
Вирішила піти подивитися. Наступного ранку в лікарню.
Доброго дня, скажіть, де тут хлопчик Юрчик, три роки, в дім маляти готують?
А ви йому хто, жінко?
Подивитись хочу. Це дитя мого покійного чоловіка, так сталося…
Подивіться, а що далі? Вчора ваші дочки приходили, грались з ним, хоч і не належить… Потім кричав, маму кликав…
Я лишень гляну, й йду, брати й не буду…
Гляньте вже
Відчинила двері і серце заніміло. Малий, а мов друга копія Грицька…
Руді кучері, сині очі. Красивий хлопчик. Грався в ліжечку. Побачив її всміхнувся.
Тітонько… а де моя мама?
Мами немає, Юрчику…
Додому хочу…
І так гірко заплакав, що серце не витримало. Підійшла, підняла його.
Жінко! Ви підете, а я буду крики слухати! Ставте його назад! медсестра ледь не кричить.
Юрчику, сонечко, не плач
Гладила по рудій голівці, сльози витирала.
Заберіть мене… Я їсти хочу…
Обіцяю, Юрчику, повернусь, не плач.
Додому поверталась Тоня вже з рішенням: забираю хлопця. Вся горе і образа розвіялись
***
Минуло пятнадцять років.
Юрчик збирається до Львова час до технікуму. Ось і виріс синок… Як швидко минає час.
Дзвони, сину, приїжджай на кожні вихідні Серце ж болить. Життя зараз нестерпне
Мамо, усе буде гаразд! Я тебе не підведу, обіцяю! Два роки і диплом механіка мій.
Потім на СТО піду, Левко Коваленко старого знає там платять добре, а я майстер по машинах, ти ж знаєш…
Майстер мій Тоня рукою провела по рудих кучерях.
***
Життя, що вузька стежка поміж полів, часом веде у найглухіші хащі.
Тоня думала на неї ще один хрест, і ще один біль через зраду чоловіка
Виявилось серед кропиви образ і болю заховався паросток добра: хлопчина, винний лише тим, що народився.
Часом серце бачить те, чого не побачать очі. Почуло не крик «чужа дитина», а тихе «Мамо»
І Тоня, наперекір розуму та втомі, простягла руку.
Роки довели: доброта не тягар, а дар. Юрчик не став «зайвим ротом», він став тією опорою, що носив воду для маминих грядок.
Тим, хто сміявся з сестрами у скруті. Тим, хто, дорослішаючи, шепотів: «Дякую, мамо» і тихий всесвіт звучав в цьому слові…
