Коли моя донька народила сьому дитину, я зрозуміла – моя терплячість дійшла до межі!

Останні двадцять років я жила разом із дочкою та її чоловіком, але більше не маю сил це терпіти.
Мені 65 років, я бабуся семи онуків. Багато хто може позаздрити такому щастю, і колись я теж би сказала, що це подарунок долі якби тільки не треба було постійно їх доглядати й слухати невгамовний галас щодня. Складається враження, що моя дочка Ганна навіть не усвідомлює, скільки в неї дітей
Коли народилася шоста внучка, я вже не витримала і чесно поговорила з Ганною. Не думала, що коли-небудь доведеться обговорювати з 35-річною донькою питання контрацепції. Але коли вони з чоловіком вирішили і сьоме дитя завести в голові в мене справді все завирувало. У нас у Львові хата на пять кімнат, а тепер в ній мешкає девятеро людей!
Ганна ще й вважає себе щасливою, що ми з покійним чоловіком усе життя трудилися, щоб збудувати щось більше і землю купити, а її Петро зараз працює на цій землі і гордо називає себе фермером. Ганна цілими днями допомагає йому, а я проводжу дні на кухні, бо всім «класам» треба три рази на день свіжа їжа вчорашнє ніхто їсти не хоче. Діти підростають, апетити зростають, а сил у мене лишається менше.
Після народження шостої внучки я щиро сподівалася, що донька це побачить і дасть мені хоч трохи відпочинку що зможу бодай трохи побути сама, без криків малюків і постійних пелюшок. Але сталося зовсім навпаки.
Я часто спілкувалася зі своїм братом Михайлом, який мешкає сам у Тернополі його дочка давно виїхала до Польщі. Якось увечері Михайло попросив мене приїхати мав проблеми зі здоровям. Звісно, я хвилювалася, але потай раділа, що зможу видихнути і хоч на трохи вирватися зі свого кола. Пройшов час, брат уже відчуває себе ліпше, а я навіть не уявляю, як після такого повернутись додому туди, де знову чекає морі дитячих криків.
Живучи зараз із Михайлом, я нарешті згадала, як люблю читати книжки, слухати музику, дивитися фільми. Я знову відчула смак свого віку не просто чекати, коли виростуть онуки, а насолоджуватися цим періодом. Але я не знаю, як це пояснити своїй сімї
Тепер Ганна дзвонить ледь не щодня, вмовляє повертатися, бо сама не дає собі ради. Я не знаю, що робити далі.