Сьогодні я знову пишу у свій щоденник, бо час зборів у бабусю настав як завжди навесні. Вся родина зібралася у нашій квартирі у Львові, щоб підготувати бабусю Ганну до нового переїзду в село. І ніхто вже не соромиться казати їй прямо, що вона всім набридла, особливо останні місяці. Дивно, але навіть не відчувала в тому злоби просто втома та холодність і, мабуть, власна безпорадність.
Внуки не шукають спілкування з нею, невістка Олена уникала бабусю, наскільки можливо. Батько знову в поїздках по роботі, і навіть коли повертався, не показував тепла чи турботи. Всі ми поводилися так, ніби бабуся тягар, і Ганна відчувала це щодня.
Для неї весна стала символом надії й порятунку, щось справжнє і своє одне, що лишалося незмінним. Цього року весна прийшла раніше, і бабуся цілими днями сиділа біля підїзду, тримала обличчя до лагідного сонця, милувалася ясним небом над вулицями Львова. Дивилася трохи сумно худенька, в поношеному пальті й старих черевиках з калошами. Здавалось, ніби вона вже не саме життя, а його спомин.
Незважаючи на байдужість родини, сусіди ставилися до бабусі тепло завжди віталися, питали, як справи, допомагали піднятися по сходах на пятий поверх. А хлопчаки із сусідньої квартири іноді носили її сумку з магазину, якщо зустрічали на подвірї.
Ганна ще мала сили робити хатні справи готувала борщ, прала речі біля раковини, прибирала. Олена ж не любила цим займатись і казала:
Усю день сидиш вдома, то й будь добра усе тут робити!
Внуки з бабусею майже не розмовляли. А коли в них були друзі, Ганна не виходила з кімнати один з онуків якось обмовився, що бабуся ганьбить їх своїм виглядом.
Бабуся ніколи не перечила, просто мовчала, терпіла. А вечорами тихо плакала у своїй маленькій кімнаті, щоб ніхто не почув. На вокзал її відправили на таксі так було простіше, бо не хотіли їздити з нею у маршрутках. Взяла з собою невеличку стару сумку й пакунок з рушниками.
Спираючись на ціпок, Ганна повільно йшла по перону львівського вокзалу. Сіла на лавку і чекала потяг. Потім повільно піднялася у вагон. Погляд її був світлий, добрий. Коли потяг рушив, вона дістала зі сумки зімяте фото: там син, невістка, онуки усміхалися. Останнім часом ці усмішки вона бачила тільки на цій світлині. Ганна поцілувала фотографію й акуратно сховала назад.
На станції біля рідного села її підбіг підвіз майже до самого дому. Відкрила калитку, пройшла розкислим від дощу подвірям до старенького деревяного будинку. Тут усе було її стіни, паркан, хитке ганок. Тут вона була потрібною навіть для цих речей. Тут її чекали.
Село для бабусі то був цілий світ. Тут вона народилась, тут народились її діти, тут помер її чоловік. Майже половину життя вона прожила в цьому домі, тут пережила смерть старшого сина така вже доля.
Бабуся відкрила віконні вікна, розтопила грубку. Сіла на лавку біля вікна і згадала: тут колись сиділи її діти, за цим столом вони їли, на тих ліжках спали, по цій підлозі бігали, в ці вікна дивились. Віддалено почула голоси ще маленьких дітей тоді вона була найпотрібнішою, найріднішою для них.
Сонце так само заливало кімнату і весна була щасливою, хоча й турботливою, прожитою тут, серед стін, які памятають все. Ганна посміхнулась щирій сільській весні
***
Вранці Ганна не прокинулась. Вона залишилась назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фото. І одна свіжа, але зімята та сама, де ще вчора їй усміхалися рідні.
Поки ми живі ми можемо встигнути багато. Вибачити, подякувати, признатися у почуттях. Не маємо права відкладати це на завтра. Бо коли людина йде, вона вже не повернеться, а нам лишаються камені на серці, які носити тяжко.
Треба жити вірою, правдою і робити добро серцем. Любити, цінувати чужі почуття, памятати тих, хто подарував тобі життя і поставив на ногиІ в той тихий весняний ранок люди з села, які знали Ганну усе життя, приходили до її дому і мовчки схиляли головикожен по-своєму згадував її добро, уважні очі, лагідний голос, яким вона вітаючи казала: «Доброго дня». І стара яблуня під вікном квітнула особливо пишно, немов прощалась із нею, залишаючи свої білі пелюстки на ґанку.
Тепер її фотографія, з тим самим сонячним усміхом, стоятиме серед родинних портретів у їдальніу Львові, де її колись не хотіли. І саме вона навчить тих, хто залишився, що справжня цінність не у словах чи речах, а у теплі сердець і у здатності любити.
А весна знову повернеться, пройде по старих стежках, зігріє кожен закуток дому, і голос Ганни залишиться у вітрі, що тихо прошепоче: «Пробачайте, бережіть одне одного». І, можливо, ті камені на серці стануть легшими, коли хтось, нарешті, скаже: «Ти була потрібною, бабусю. Дякую».
Бабусю збирали разом усією родиною