Та хто ти така, щоб мені тут командувати! Зоя Петрівна з люттю шпурнула мокру ганчірку в обличчя невістці. У моїй хаті сидиш, мій борщ їси!
Тамара обтерла сльози й бруд з обличчя, стиснула кулаки третій місяць, як вона заміжня, а кожен день нагадує окопи на передовій.
Я все мию, їсти готую, прачка вам якась! Що ще від мене треба?
Щоб ти хоч раз заткнулася! Бродяжка! Ще й з чужим дівчиськом прийшла сюди…
Маленька Лялічка обережно визирнула з-за деревяних дверей. Чотири рочки дитині, а вже навчилася: коли баба свариться краще не дихати.
Мамо, годі вже, Степан з вулиці зайшов в руках робочі рукавиці, кепка збита на бік, чоботи в болоті. Знову сварка?
А те! Твоя курка мені хамить! Суп, кажу, пересолила, а вона мов вовчиця кидається!
Суп нормальний, втомлено прошепотіла Тамара. Ви просто чіпляєтеся.
Слухай! Чуєш, як із мною розмовляє в моєму ж домі?! Зоя Петрівна тицьнула пальцем у Тамару. Невдячна!
Степан підійшов обережно, обійняв дружину через плечі.
Мамо, годі вже. Тамара весь день крутиться по господарству, а ти що тільки лайка та претензії!
То так! Сам на матір став! Виростила, вигодувала, а він…
Зоя Петрівна вийшла з кухні, вдарила дверцятами так, що миски загриміли по шлямбурцю. Повисла важка тиша.
Пробач, Степан ніжно провів рукою по волоссю дружини. Мама з віком невиносима стала…
Степане, може, підшукаємо якийсь куток? Хоч у когось знімемо, аби хоч кімнату
За які гроші? Я тракторист, не голова сільради. Ледве на борщ лишається.
Тамара пригорнулася до чоловіка. Добрий він, душевний. Тільки мати в нього наче буря на селі.
Познайомилися вони на ярмарку у Великих Бжолах. Тамара продавала власні вязані шкарпетки, Степан підходив за парою для себе. Слово за слово і вже пють чай біля столика біля греблі. Про дівчинку свою сказала одразу а його це навіть тішило: дітей любить.
Весілля скромне, по-господарськи. З першого ж дня Зоя Петрівна сприймає Тамару за кістку в горлі: молода, гарна, з дипломом бухгалтера, а її син тракторист, живолиць із села.
Мамо, йдіть вечеряти! Лялічка за поли смикає.
Зараз, котику, йду
За вечерею Зоя Петрівна навмисне відсуває тарілку.
Це не каша, а помиї. Себе б таким годувала.
Мамо! Степан грюкнув кулаком по оббитому дубу. Досить!
Ну й досить! Світланка от хазяйка, а ця?!
Світланка донька Зої Петрівни. У Львові живе, додому раз на рік навідується, а хату мамина на неї ще від діда записана.
Не подобається готуйте собі самі, крижаним голосом мовила Тамара.
Ах ти! свекруха кинувся вставати, та Степан став між ними.
Все! твердо. Мамо, або заспокойтесь, або ми зараз же підемо. Хоч на ніч в поле.
То йдіть! Хата не ваша, а Світланчина!
І це правда Жили тут, наче чужі.
***
Тягарем на душі
Уночі Тамара довго лежить без сну, у вухах хрипить зле слово свекрухи. Степан притулився до неї, шепоче:
Потерпи, люба. Зберу на старенький трактор, куплю, підзароблю на городах, назбираємо тобі на власну хату
Але ж трактор коштує, ой лишенько, які гроші
Старий візьму, вмію ремонтувати Головне вір у мене.
А на ранок нестерпна нудота. Побігла в занишклу вбиральню на дворі. Невже?..
Дві смужки на папірці.
Степанку! зі сльозами радості в очах забігла до кімнати. Подивись!
Та ти що! він аж підстрибнув, кружляє її. Малюк! Наш буде малюк!
Тихенько, матір збудиш
Та вже пізно Зоя Петрівна у дверях:
Чого це такий вереск?
Мамо, у нас дитина буде! Степан світиться щастям.
А де жити збираєтесь? Тут й так розвернутись ніде. Світланка приїде покажу вам!
Не вижене! сердито стиснув кулаки Степан. Це й моя хата!
На кого записана, га? Забув? Ти тут лише квартирант!
Щастя як рукою зняло. Тамара тихо сіла на ліжко.
Минає місяць біда приходить. Тамара з відром, води набирає, а криниці у дворі. Біль в животі – холодний, пронизливий. Червона пляма на штанях…
Степане!
Викидень. Лікарка в районній лікарні потрібно берегтись, більше спокою.
Та з такою свекрухою який там спокій?
Тамара лежить, дивиться у стелю лікарняної палати. Болить не тіло душа. Годі, не можу більше.
Піду від нього, сказала подрузі по телефону. Не витримаю я того всього.
А Степан? Він же до тебе душею.
Добрий, але мати його… Я зникну…
Степан приходить вечором після зміни, виснажений, в руках польові квіти.
Тамара, пробач, якби міг, я б гори звернув… Це я винен…
Не можу я там жити, пробач.
Я кредит візьму. Орендуємо квартиру.
Хто тобі дасть кредит, зарплата ж копійки
Дадуть. Я підробіток знайшов: вночі на фермі, вдень на тракторі, хоч за добу не сплю витерплю!
Згориш, Степанку… Вбє себе з перевтоми!
Та нічого Заради тебе й дитинки все зроблю.
Через тиждень виписка. Зоя Петрівна на порозі:
Що, не пильнувала? Я ж казала: слаба, все по ній видно!
Тамара мовчки пройшла повз, більше сліз для свекрухи не буде.
Степан у роботі. Ранок трактор, ніч ферма. Три години на сон, більше не може.
Я теж піду працювати, надумала Тамара. В сільраді знову шукають бухгалтера.
Копійки платять.
Копійка до копійки ось і гривня.
Влаштувалась, Лялічку водити в садок, увечері забирати. Зоя Петрівна свариться, як і раніше, але Тамара навчилася не реагувати.
***
Крихта щастя
Степан не полишає мрії про трактор. Врешті надибав старого “Білоруса” у сусіда з Мельників. Ціна даром, але двигун розібраний весь.
Бери кредит, радить Тамара. Полагодиш, почнеш сам на себе заробляти.
А якщо прогорю?
Не прогориш. В тебе руки золоті.
Подали заяву дали кредит, купили трактор. Двір скрипить старими залізяками.
Сміхота! регоче Зоя Петрівна. Мотлох привезли!
Степан ночами гайки крутить, Тамара світить ліхтариком, подає інструменти разом.
Йди вже спати.
Раз розпочали разом і закінчимо.
Місяць ковирялися, потім ще. Хтось із сусідів сміється, хтось головою крутить.
І ось нарешті на світанку ревонув двигун. Степан із кабіни кричить:
Тамаро! Спрацювало!
Вона вибігла, кинулася йому на шию.
Перший заробіток орати город односельцям. Другий дрова взимку підвезти. Роботи вистачає і на обіди, і на будні. Гроші зявилися.
А на світанку Тамара знову почувається зле.
Степанку… мабуть, знову подарунок нам…
Тільки відро й ложку не піднімай! Я все сам, чула?
Беріг, мов кришталеву статуетку.
А Зоя Петрівна мёрщиться:
Поніжена! Ой, а я трьом життя дала, й нічого. А ця…
На сьомому місяці Світланка, пані з Львова, привезла документи:
Мамо, продаємо дім. Купили в місті квартиру переїждете до нас.
А ці? голова кивнула на Тамару з чоловіком.
Яка мені різниця?! Хай шукають десь, хата моя.
Але ж це рідний дім! обурився Степан.
Будинок мій за законом! Повторювати?
Коли виїжджати? спокійно вкидає Тамара.
Місяць часу. Маєте шукайте.
Степан стиснувся в кулак кипів, але Тамара легесенько торкнулася його плеча: спокійно.
Ввечері мовчки обіймалися.
Що робити? Дитина ж скоро…
Головне разом. Вибємося.
Степан працював, як ніколи. Трактор не глушився з ранку до ночі. За тиждень заробили стільки, скільки й за місяць не мали.
І тут дзвінок від Михайловича з сусіднього села.
Степане, продаю хату. Трохи стара, але кріпка. Дивишся?
Подивилися разом: пічка, сарай, три кімнати, яблуні під вікном.
Скільки хочеш?
Половина, половину за пів року віддасте.
Домовились.
Їдуть додому крилаті. Зоя Петрівна аж ворота відчинила:
Де тинялись? Світланка чекає!
Дуже добре, Тамара з високо піднятою головою. Ми переїжджаємо.
Куди це? На вулицю?
У свою хату.
У свекрухи щелепа сповзла не сподівалася.
Де гроші набралися?
Заробили, Степан обійняв жінку. Поки ти язиком закидала, ми працювали.
Переїздили швидко добро чужим не станеться рідним.
Лялічка стрибала по нових кімнатах, песик радісно гавкав.
Мамо, це справді наш дім?
Твій, сонечко. Наш навіки.
Наступного ранку приїхала Зоя Петрівна:
Степане, може, мене візьмете? Місто не моє.
Ні, мамо. Ти вже обрала Світланка і Львів.
Але ж я мати!
Мати не кричить на сина, не проклинає онуку. Бувай.
Двері зачинились.
У березні народився Матвій. Здоровенний, гомінкий хлопець.
Ого, стільки сили весь у тата! сміялась медсестра.
Степан тримав сина так, ніби боявся здихнути зайвий раз щоб не розбудити.
Тамарко, дякую. Що тримаєшся.
Це тобі дякую. Бо віриш.
Хату прибрали, город засіяли, курочок завели. Степан трактором пахав і заробляв, Тамара працювала вдома й бухгалтером у кооперації. Вечорами на ганку під зорями. Лялічка з песиком, Матвій спить біля вікна.
Знаєш, я щаслива, Тамара всміхається.
І я.
Памятаєш, як важко було?
Але витримали. Бо разом.
Сонце ховається за ліщину, в хаті пахне хлібом і молоком справжній дім. Нарешті їхній.
Там, де ніхто не прокляне й не вижене. Де не чужа. Де можна жити, мріяти, ростити дітей.
Де можна бути щасливим.
***
Любі читачі, у кожній українській родині свої випробування. Але навіть коли здається, що більше несила завжди є шлях до радості й тепла. Історія Тамари і Степана це дзеркало, у якому багато хто впізнає себе.
Ось так: від горя до свого щастя, від образ до власного порятунку.
Подумайте, може, варто і вам колись зробити той важливий крок і вибороти своє місце під сонцем?
А що для вас справжній дім? Теплі стіни чи родинне затишшя? Поділіться, бо кожен досвід золото.
