Розрив за замовчуванням
Все буде добре, тихо прошепотів Остап, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. Він глибоко вдихнув, видихнув і натиснув на дзвінок. Вечір обіцяв бути непростим, але як інакше? Знайомство з батьками та ще подія
Двері відчинились майже одразу. На порозі стояла Оксана Іванівна. Вигляд у неї був бездоганний: волосся зібране у строгу зачіску, темно-синя сукня чітко підкреслювала її постать, макіяж легкий, ледь помітний. Її погляд ковзнув по Маряні, затримався на кошику з домашнім медівником, і жінка ледь-ледь стисла губи. Це тривало мить, але Маряна помітила цей рух.
Проходьте, сказала Оксана Іванівна без особливої теплоти, відступивши вбік.
Остап переступив поріг, уникаючи зустрічі з поглядом матері, а Маряна крокувала слідом, обережно оглядаючи затишний, але ідеально обставлений передпокій. Оселя зустріла їх приглушеним світлом і ледь вловимим запахом травяного настою. Тут панували лад і порядок: жодної зайвої речі, все своє місце, як у старих галицьких домах.
Оксана Іванівна провела їх до вітальні великої кімнати з широкими вікнами, заштореними цупкими кремовими гардинами. У центрі стояв важкий диван світло-сірого кольору, поруч низенький столик з горіха. Вона жестом показала на диван, запрошуючи сідати.
Чаю? Кави? поцікавилася, все ще не дивлячись на Маряну. Її голос був стриманим та офіційним, наче вона просто дотримується пристойності, а не намагається справити враження.
Я б із задоволенням випила чаю, чемно відгукнулася Маряна, тримаючись спокійно. Вона поставила кошик на столик, дбайливо розвязала стрічку, відчинила кришку. Аромат свіжої випічки миттю наповнив кімнату. Я принесла медівник, власноруч пекла. Якщо захочете скуштувати…
Оксана Іванівна на мить затримала погляд на кошику, кивнула.
Гаразд, коротко мовила й подалась на кухню. Зараз заварю чаю.
Коли вона зникла за дверима, Остап тихо схилився до Маряни й прошепотів:
Пробач. Вона завжди така холодна.
Все гаразд, всміхнулась Маряна, стиха торкнувшись його руки. Я розумію, головне ти поряд.
Поки господиня готувала чай, у кімнаті було тихо. Маряна окинула поглядом інтерєр: усе дорого, досконало, але трохи відчужено ніби виставкова зала у Львові, де кожна дрібниця має своє місце і значення.
Нарешті Оксана Іванівна повернулася з підносом. На ньому витончені фарфорові чашки з традиційним петриківським розписом, срібний чайник та невеличка тарілка, де медівник був ідеально нарізаний. Вона поставила піднос, без поспіху розлила чай, сама вмостилась у кріслі навпроти, руки складені на колінах.
Отже, Маряно, звернулася до дівчини, уважно вдивляючись у кожну деталь: зачіску, блиск очей, навіть у те, як вона тримає чашку. Остап казав, що ти вчишся На виховательку, нібито?
Так, вже третій курс, кивнула Маряна, стараючись виглядати впевнено. Поставила чашку, щоб не виказати хвилювання. Мені подобається працювати з дітьми. Це справді важливо, допомагати їм розвиватись, ставати самостійними, досліджувати світ.
З дітьми, протягнула Оксана Іванівна з легкою іронією, піднявши брову. Це благородно, безперечно. Але ж розумієш, які зарплати у виховательок? Життя зараз таке, треба думати про завтрашній день, про гривні
Остап одразу ж напружився.
Мамо, навіщо одразу про гроші? його голос був різкішим, ніж зазвичай, та він одразу змінив інтонацію на мякшу. Для Маряни важливо любити свою справу. А з грошима, якось розберемось. Головне підтримувати одне одного.
Мати лише похитала головою, не поспішаючи відповідати. Вона вдумливо зробила ковток чаю, наче обмірковуючи щось.
Любити роботу це добре, зрештою сказала вона. Але часто цього буває мало. Маряно, ти вже думала, де працюватимеш після навчання? Чи міркувала про плани на кілька років уперед?
Маряна глибоко вдихнула, збираючись з думками. Вона чудово розуміла: це не просто спроба поговорити, а випробування.
Звісно, відповіла спокійно. Планую піти працювати до дитсадка, набиратимуся досвіду. Згодом хотіла б опанувати курси корекційної педагогіки працювати з особливими дітками. Це складно, але я відчуваю, що це моє.
Оксана Іванівна кивнула, погляд її так і залишився пильним і непроникним. Вона уважно вивчала Маряну, ніби намагалася зрозуміти її справжні мотиви.
Я не збираюся сидіти у Остапа на шиї, додала Маряна. Хочу бути самостійною, рухатись вперед. Для мене головне бути корисною і щасливою, а не лише заробляти більше інших.
Цікавий підхід, промовила Оксана Іванівна, схиливши голову набік. А ти не думала спробувати більш прибуткову професію? З твоїм розумом і зовнішністю Можна ж і у продажах, і в маркетингу там зарплатня значно більша.
Остап уже хотів було щось сказати, та Маряна зупинила його лагідним рухом руки. Вона відчула: час висловитись самостійно.
А ким працюєте ви? несподівано для себе запитала Маряна, дивлячись Оксані Іванівні прямо в очі.
Питання прозвучало чітко, без вагань, і навіть Маряна здивувалася своїй рішучості.
Оксана Іванівна ледь здригнулася, як від несподіванки, але досить швидко зібралася.
Я не працюю, трохи невпевнено відповіла. Мій чоловік забезпечує родину. Я допомагаю йому, займаюся домом. Це теж робота, але ж не для зарплати.
Я розумію, кивнула Маряна, і її рішучість тільки зміцніла. Значить, ви самі зробили вибір не працювати. Але чому тоді наполягаєте, щоб я пішла туди, де більше платять? Я ж не прошу Остапа забезпечувати мене!
У кімнаті зависла напружена тиша. Оксана Іванівна дивилася на Маряну по-іншому, із певною зацікавленістю.
Мого чоловіка це влаштовувало. Він міг утримувати сімю. А Остап
Остап засовався на дивані, відчуваючи, що напруга росте. Краєм ока глянув на матір, яка сиділа нерухомо, обличчя непроникне, потім на Маряну, що трималась гідно, піднявши голову, але в погляді її вже хиталась образа.
Маряно, ти ж розумієш почав він невпевнено, намагаючись підібрати слова. Голос був майже нечутний. Мама просто хвилюється. Вона хоче, щоб у нас усе було гаразд. Щоб ми уникнули труднощів.
Маряна з жалем подивилася на Остапа. Щойно він був на її боці, а тепер вже майже на боці матері. Усередині защеміло вона цього не очікувала.
Значить, ти згоден із нею? перепитала вона, стримуючи емоції. Ти вважаєш, що мені слід вибрати роботу лише заради розміру зарплати?
Я ж не зовсім так Остап заплутався, переплітаючи пальці. Але мама права: треба думати про завтрашній день, про стабільність. Ми ж не можемо лише мріяти, треба думати і про побут, і про фінанси.
Оксана Іванівна нарешті кинула на сина схвальний погляд, хоча майже непомітний, але того вистачило, щоб Остап зрозумів: тепер він на правильному боці. Вона знову повернулась до Маряни, склала руки на колінах і сказала вже лагідніше, але наполегливіше:
Скажи, Маряно, ти справді думаєш, що мій син повинен поступитися своєю мрією? Він з дитинства хотів бути журналістом, подорожувати, писати репортажі Це ж його покликання. Йому доведеться все це лишити, аби забезпечити родину?
Маряна хотіла відповісти, але Остап перебив:
Мамо, я…
Не перебивай, Остапе, скажи чесно, суворо промовила Оксана Іванівна. Ти готовий заради цієї дівчини забути про все, чого прагнув? Відмовитися від поїздок, від нових знайомств, від улюбленої справи?
Остап завмер. Подивився на Маряну в її погляді світилася образа, але вона мовчала, даючи йому вирішити все самому. Всередині точилася боротьба: один голос закликав стати на бік Маряни разом впораємося, інший шепотів, що мама права
Я Остап замявся, глибоко вдихнув. Я не хочу відмовлятися від мрії, але й Маряну втрачати не хочу. Вірю, що ми зможемо знайти компроміс. Я займусь журналістикою, бодай частково. А Маряна буде поряд, підтримає мене, як і я її.
Оксана Іванівна зітхнула й мовчки подивилася у вікно, здавалось вона вже сказала все, що думала.
Як цікаво ви міркуєте, гірко всміхнулася Маряна, не отримавши підтримки. Тобто Остап має право на мрію, а я повинна йти куди більше платять? Це щось не по-справедливості.
Остап опустив голову, його руки стиснули порцелянову чашку, пальці тремтіли. Він не знаходив слів, які б усіх задовольнили і маму, й Маряну, і самого себе.
Можливо, якось поєднати пробурмотів він, дивлячись у чай.
Поєднати? з сарказмом перепитала мати. Ти ж знаєш, так не буває. Все або нічого. Повної віддачі вимагає життя.
Остап проковтнув гіркоту. Йому кортіло сказати світ тепер інший, можна тримати баланс, але слова застрягли
Думаю, на сьогодні годі, резюмувала Оксана Іванівна, підводячись з такою ж грацією, якої дотримувалась у всьому. Вже смеркає, а в нас у районі вечорами не надто спокійно. Маряно, тобі краще вирушати додому. Остапе залишся, маємо серйозно поговорити.
Тон був безапеляційним.
Остап спробував заперечити:
Може, я все-таки проведу Маряну? До маршрута бодай
І не мрій! урвала матір, навіть не обернувшись. Я хвилюватимусь. Будь тут.
Остап похнюпився. Плечі опустилися, руки безвольно лежали. Він усвідомлював: сперечатися марно.
Вибач, Маряно, ледве чутно промовив він. Мабуть, краще так Замов таксі, добре?
Маряна мовчки кивнула. Вона не стала переконуватися це вже нічого не змінило б. Акуратно поставила чашку на стіл, взяла маленьку сумочку і підвелася.
Добре, сказала спокійно, хоча всередині дрижало серце. Тоді я піду.
Маряна повільно випросталася, поправила светр цей рух наче збирав її докупи. Спроби посміхатися видавалися невчасними. Все, чого хотілося вийти з цієї оселі, де кожна дрібниця підкреслювала її чужість.
Дякую за чай, сухо мовила вона, не приховуючи невдоволення.
До побачення, коротко кинула Оксана Іванівна, не дивлячись у її бік.
Маряна пройшла до дверей. Вона ішла повільно, але всередині все горіло від образи. На порозі вона обернулася Остап сидів на дивані, голову опустивши, плечі скручені, руки безсилі. Жоден жест, жодне слово. Ця тиша наочно показала їй усе.
На вулиці вона вдихнула свіжого вечірнього повітря наче змило частину напруги. Але буря емоцій не вщухала: образа, злість, розчарування змішувалися у клубок, стискаючи горло. Вона йшла спочатку повільно, потім швидше, немов втікаючи від цих думок: Він навіть не спробував мене захистити. Йому простіше погодитися, ніж боротися…
Додому дісталася вже в сутінках. Світло ліхтарів відбивалось у калюжах після дощу, а вулиця спорожніла. Ввійшла у квартиру, зачинила двері, зняла взуття і просто впала на табуретку у коридорі. Навколо тиша, як ковдра. Лише тут вона могла дозволити собі розслабитися; видихнути, нарешті зняти маску.
Довгий час вона сиділа так, не думаючи ні про що. А тоді зрозуміла: це не кінець світу лише завершення однієї історії, що, мабуть, не повинна була тривати. Маряна глибоко вдихнула, поволі видихнула. Попереду день новий, а значить і нові вибори. І вона знала: впорається.
*******************
Наступного дня Маряна не відповідала на дзвінки Остапа. Телефон дзижчав у кишені, але вона лиш дивилася на екран і відкладала трубку. Їй потрібен був час аби розібратися у собі. Все крутилося в голові: навіть якщо вони залишаться разом, завжди доведеться змагатися з його мамою. Остап метатиметься між двома жінками і ніколи не стане на її бік повністю. Кожне рішення залежатиме від думки Оксани Іванівни І від цієї думки ставало сумно.
Кілька днів Маряна жила своїм життям: навчання, завдання, одногрупники, зустрічі все як на автопілоті. Думки поверталися до вечора в Остаповому домі, до його мовчання, до того, як він так і не підтримав її.
Одного дня, йдучи з лекцій, Маряна побачила біля підїзду знайоме обличчя. Вже збиралась обійти стороною, але почула:
Маряно!
Обернулася. Остап стояв під підїздом у легкій куртці, згорблені плечі, тривожний погляд. Він підійшов на крок ближче мовчазний, розгублений.
Нам треба поговорити, почав він, не дивлячись у вічі. Мама поговорила зі мною Вона вважає, що ми з тобою не пара.
У грудях у Маряни щось стиснулося. Вона втримала ображену посмішку.
А ти що думаєш? поцікавилась вона, намагаючись говорити спокійно.
Остап ніяково спустив очі, помовчав.
Ну вона моя мама, зрештою сказав, знизуючи плечима. Вона просто хоче для мене добра. Я не хочу її засмучувати.
У його голосі не було ні рішучості, ні впевненості це прозвучало як виправдання. Маряна мовчала, дивлячись у його втомлене обличчя, намагаючись зрозуміти: він справді це думає, чи просто не наважується промовити правду?
Тобто ти погоджуєшся з нею? уточнила вона, хоч і передчувала відповідь.
Я не кажу, що згоден, швидко заперечив Остап. Але вона ж рідна. Я не можу взяти й відвернутися.
Він замовк, ніби чекаючи, що Маряна сама знайде інший вихід, сама все вирішить за обох. Але вона не поспішала. Їй у думках лунало: А якщо це ніколи не зміниться? Якщо в кожній ситуації рішення буде за його мамою? Я назавжди залишусь другою?
Ти хочеш бути зі мною? прямо спитала Маряна, дивлячись в очі.
Остап запнувся. Відкрив було рота, щоб щось сказати, але не зміг тільки опустив голову, зітхнув і стиснув плечі, мовляв, такого він дати не може
Маряна лише кивнула, ніби підтверджуючи те, що вже знала. Без слів розвернулася і зайшла до підїзду.
Хлопець дивився їй услід, стискаючи кулаки. Хотів наздогнати, але не вистачило рішучості. Стояв так ще довго, гадаючи, чи був його вибір правильним
Увечері Маряна вийшла прогулятись вечірньою, тихою вулицею під світлом рідких ліхтарів. Повітря просочене осінню листям, свіжістю і дощем. Вона йшла навмання, не думаючи про маршрут.
І якось раптом посміхнулась легко, тепло, сама собі. Зупинилася біля старої груші, глянула на мерехтливі вогні нічного Києва і зрозуміла: хай попереду й складності, вона їх проживе. Бо тепер точно знає не мусить догоджати чужим забаганкам, доводити чиїсь очікування. Вона вільна. І в тому її головний урок.
