11 листопада 2011
Сніданок почався як завжди: шумно, весело. Сидимо з дівчатами зі старшою, Марічкою, та молодшою, Оленкою. Марічка, як завжди, вже по пятій мандрувала стрічкою новин у телефоні. І недарма раптом каже мені:
Тату, дивився сьогодні на дату?
Та ні, а хіба щось цікаве?
Марічка розвертає до мене екран: одні одиниці 11.11.11, себто 11 листопада 2011 року.
Татусю, це ж твоє улюблене число! Ну, сьогодні ж точно пощастить!
Ох, Марічко, такими вустами та меду попити, посміхнувся я.
Та це ж ще й для Скорпіонів, втрутилася Оленка, не відводячи погляду від телефона, віщують гарне знайомство і подарунок на все життя.
Ну от! Мабуть, десь у Європі чи Америці помер якийсь родич, а спадкоємці тут тільки ми. І обовязково мільйонер…
Тату, то вже мільярдер, не втрималася від жарту Марічка. Мільйон дрібязок для нас!
Еге ж, і справді. І перше, що купимо хату десь в Карпатах чи на березі Дніпра, яхту, гелікоптер…
О, а мені гелікоптер, будь ласка, підіграла Оленка. Хочу мати власний!
Буде, чесно сказав я. А тобі, Марічко?
А я хочу знятися у фільмі з Яремою Кравченком!
Тю! Що за проблема! Просто зателефоную йому домовимось, похитав я головою. Ну, мрійники, досить базікати пора до школи.
Навіть помріяти не дають… театрально зітхнула Оленка.
Завжди мрійте, вже серйозно відповів я, допиваючи чай. Але й про школу не забувайте…
Чомусь згадався цей наш вранішній сміх лише ввечері, коли я вже стояв коло каси у супермаркеті, перекладаючи продукти з візка до великих синіх пакетів. День завершувався, і оце вже раптом усвідомив: а нічого такого неймовірного й не сталося навпаки, справ біля роботи додалося, ще й затримався довше, геть знемігся… Ні подарунка, ні знайомства, нічого!
«Щастя промайнуло, мов фанера над Києвом», подумав, виходячи з магазину.
І тут біля мого старенького «Запорожця», що був нашим родинним другом вже понад двадцять років, крутився хлопчак. Одяг лахміття, замість взуття кросівок зліва, з носком, розїденим з-під низу, а на правій нозі стоптаний чорний сапожок зі шнурком із синього дроту. Шапка стара, вушка обгорілі, на обличчі печаль.
Дядьку… я дуже… голодний… може, хоч хліба дасте… почувся неголосний проскуг.
Запнувся він, щось всередині мені підказало: бреше. Згадав молодість, заняття у самодіяльному театральному гуртку нас вчили розпізнавати щирість саме за такими запинками. Але тут щось не так, ніби спектакль…
«Цікаво, малий, на що здатен?» подумав я й вирішив піддатися на гру.
Хлібчиком не обмежуйся! Борщик, картопелька з оселедцем, компот із чорносливом, ватрушки! Підходить?
Хлопчак на мить здивовано подивився, не чекав такого, але притиснув пакунок міцніше.
Так, майже нечутно кинув.
Молодець. Тримай, зараз ще сумку допоможеш донести.
Як завжди, зробив вигляд, що зайнятий пошуками ключів, а він стоїть, не тікає. Значить, таки не зовсім типовий уличний.
Алло, Марічко, ви вже ставили картоплю? Борщ гріється? Добре, буду за 20 хвилин.
Далі до машини. Відчинив переднє сидіння, кивнув:
Заходь, пане. Страва чекає!
Хлопчина зітхнув і неквапливо сів. Дорогою їхали мовчки. Живемо ми у селі десь за сім кілометрів від райцентру, я вже понад десять років працюю зварювальником в аварійній службі. Сирота з дитячого будинку тому кожного покинутого відчуваю особливо гостро, намагаюся помагати дітям, яких доля побила.
Колись не раз возив додому дітей, що потім знаходили родини. І самому б діток ще взяти та ці дурні закони: бідний, сам, дві дитини… Наче в інтернаті краще їм буде! Там головного бракує любові…
«Ідіоти…» вилаявся подумки, зиркнув на хлопця: згорблений, голову в плече втяг, шапка тінню на очах.
Дивний якийсь. Не з інтернату, своїх одразу впізнаю. Схоже, з дому втік, ще не звик до вулиці, а тому мовчазний.
«Мабуть, я занадто поспішив із підозрами. Зараз нагодуємо, прийде до тями й повідає, чого йому треба було.»
Коли приїхали, Марічка з Оленкою вже стрімголов вискочили до машини.
А це хто з тобою, тату? здивовано питає Марічка.
А це те саме приємне знайомство і подарунок на все життя, про яке сьогодні говорили! вишукуючи посмішку, відповів я їй.
Супер! підбігла й Оленка, підняла хлопця шапку: Подарунок відмінний! А точно твій?
Якби ж то! Вчепився в ногу, кричить: я твій, не відпустиш.
І як зветься ця ваша знахідка? допиталася Марічка.
Анонімний подарунок без етикетки.
Все ясно, тату! театрально зітхнула Оленка. Бракований, будемо змушені утилізувати.
Хлопчина ще більше насторожився, але дочки не з лякливих Оленка його хапнула міцніше і за шапку ляснула:
Гей, хто там живе?
Мовчить. Втягується в комір піджачка, як черепаха. Марічка підморгнула мені зрозумілися без слів: треба давати «шокову терапію», як ми з сестрою її прозвали.
Оленко, веди подарунок до хати. Подивимось, який він…
За кілька хвилин, як і слід було чекати, прибігла Оленка:
Пап, він усе бреше!
І як це ти визначила?
Елементарно: він не пахне вуличною дитиною. Суцільно домашній!
Ти його обнюхувала?
Уяви собі! А знаєш, чим він пахне?
Молоком? Пиріжками? Мильцем?
Ага, тільки не вгадала! Ось!
Підставила руку. Я понюхав: театральний грим!
От і все, він цілу виставу розіграв, посміялась Оленка. Сказав, що зветься Бик. Я питала в Гугла «бик» це бугай…
Звідси й його псевдонім. Але, тату, мені здається, він не випадково до нас підкотив! Явно з планом прикидатися бездомним…
Знадобилось ще кілька хвилин, і вже на кухні хлопчик не витримав:
Марічко, Оленко, прошу, не треба більше… Я здамся. Вибачте, що обманював… розповів майже пошепки.
Почувши просту, нехитру правду, ми були трохи вражені. Звали хлопця Спартак Буценко, всього на день старший за Оленку, йому теж одинадцять. Батька не стало на війні у Чечні, мама тоді була на останньому місяці вагітності, залишились лише з молодшою сестричкою, Надійкою. Родичів мало. Старша сестра, Софія, ледве досягла повноліття, насилу втримала всіх разом, щоб не розєднали по інтернатах.
Одного разу Софія закохалась. Довго не зізнавалася, мучилась, сподівалася забути. Спартакові вона все розповіла виявилось, її коханий я, Степан Іванович Станіславський, зварювальник, сам виховую двох доньок, кинула мене колись дружина.
А ще Софія знала я підбираю бездомних дітей і намагаюся їм допомогти. Ось тому і придумав Спартак: перевірити мене, перевірити моїх дівчат, щоб переконатися, чи варто довірити нашій родині сестру!
Ви мені дуже сподобалися! Марічко, Оленко ви класні. Степане Івановичу, будь ласка візьміть мою сестру за дружину. Ви закохаєтеся! Вона дуже добра, як мама…
Дурнику, розсміялася Оленка, яка ще купа дітей?.. Ми всі твої, давай обєднувати родини.
Тату, погоджуйся! в один голос кинулися дівчата.
Я тільки посміхнувся бо справді й сам давно мріяв про велику сімю, де всі свої й люблять один одного просто так, не за щось.
Потиснув руку Спартакові, обняв його міцно. Очі вологі, всередині щемка радість. Марічка навіть захлипала носом.
От бачиш, тату, все справдилося, сказала Оленка. Сьогодні у тебе і справді щаслива дата і знайомство на все життя. Ти хотів собі велику родину ось вона, твоя щаслива одинадцятка.
Перерахували, сміялися і вперше відчув себе не просто чоловіком у домі, а справжнім чоловіком великої, обєднаної української родини.
