Мамо, мені ж вже десять років, правда? раптом прошепотіла Домна, повернувшись додому з ліцею, ніби вітер пробіг по вікну.
А що? Мати непорушно дивилася, ніби вивчає дощову калюжу на подвірї.
Хіба це “що”? Забула, що обіцяли з татом мені, коли десять стукне?
Дозволити? А що ми мали дозволити?
Собаку можна буде завести.
Ой, лише не це! злякано вигукнула мама, а в руках ніби кусок хмаринки зламався. Хочеш електросамокат? Найрозкішніший, але, шукай у памʼяті іншу мрію, про собаку навіть не згадуй.
Ну от зітхнула Домна, губи надулись, очі затуманились, кажете, слово тримати треба… А самі своє забули… Ну добре, добре…
Дівчинка сховалася в кімнаті, двері легесенько скрипнули, і тиша оселилася до самої появи батька з роботи.
Тату, а ти памятаєш вашу обіцянку?… почала було вона, як лопух серед ряски, але батько відразу перебив:
Мама вже телефонувала. Слухай, але для чого тобі це?
Тату, я ж про пса мрію з самої осені першого класу! Ви ж знаєте…
Знаємо, знаємо! Начиталася казок про Петрика і його Барвистого Собаку, а тепер влаштовуєш малу революцію. Мало нам з мамою своїх нездійсненних мрій. А собаки породисті вартують стільки, скільки і путівка до Карпат!
А я не хочу породисту, хутко мовила Домна. І без роду підійде, і навіть покинуту візьму. В інтернеті про таких читала. Вони ж як під дождем стоять самотні.
Ні, суворо струснув головою батько. Без роду? Така нам не підходить негарна, кажу ж! Давай так: якщо знайдеш гарну, молоду, породисту, брошену собаку, тоді поговоримо.
Обовʼязково таку? зойкнула Домна.
Саме так! хитро зиркнув тато на маму й підморгнув ледь помітно. Ти ж будете її тренувати, на виставки водити Стару вже не навчиш сам розумієш! От якщо в Києві знайдеш отаку ідеальну брошену молоденьку породисту тоді ми не будемо впиратися.
Ну що ж… сумно потягнулася думка Домни, бо ж бродячих породистих по Дніпру вона не помічала ніколи. Але надія тріпоче, як метелик на весні, і вирішила спробувати.
В неділю Домна зателефонувала подрузі Ляні, і вже після борщу обидві вирушили на пошуки.
Вони пройшли майже пів Києва до вечора, але жодної породистої бродячої душі так і не виявили. Навіть хоч собак у місті було хоч гривні збирай, усі на повідку, всі з господарями.
Все, Ляно, Домна сперлася на лавку втомленими руками, достатньо Я ж знала, це неможливо…
А може, навідатися до притулку в наступну неділю? запропонувала Ляна. Там же й породисті бувають. Треба тільки адресу дістати. А поки що давай просто посидимо.
Посідали на стару лавку під каштаном, снили собі, як заберуть з притулку гарну собаку й разом виховуватимуть її, як бавляться в дощі межи квітневих багнюк. Помріяли, піднялися й попленталися додому.
Аж ось Ляна смикає Домну за рукав і шепоче у весняний вітер:
Домно, глянь туди.
Йде по тротуару мружачись, бездомний щеня, брудненький, біленький, на тонких лапках смішно кульгає.
Двортерʼєр, майже всерйоз мовила Ляна і присвистнула.
Щеня задріботіло, зраділо, кинулося та перед ними зупинилося, застигло, тільки вуха стирчать, мов два маленьких рушнички.
Бач, боїться людей, мабуть, зітхнула Ляна. Щось йому страшне сталося.
Тихо загукала Домна, рукою потягнулася, і тут песик несміливо підставив мордочку, сам не зрозумівши, чому не тікає, а лише хвостом чумазим обережно закрутив, ніби кругляк калюжі.
Ходімо, Домно, стурбовано Ляна, навіщо тобі така? Тобі ж породиста потрібна їй можна імя гарне дати, а цій тільки Кнопка і личить. Ляна зітхнула й подалася геть.
Домна ще трохи приголубила пса, а тоді, пригнічено, рушила за Ляною. Якщо чесно, саме цю кудлату душу вона б охоче взяла додому.
Раптом за спиною занявкав щеня.
Домна завмерла, і ляк щемом пробіг по пальцях.
Ляна обернулася і тихо шепотіла:
Домно, ходи швидше! Не оглядайся, будь ласка. Він так на тебе дивиться!
Як саме?
Так, ніби ти його останній шанс, а ти вже йдеш геть. Побігли.
Ляна побігла, а ноги Домни, мов приросли до асфальту. Вона боялася озирнутися, але, коли наважилась і вже хотіла втекти, хтось обережно смикнув за нижній край джинсів. Дивиться чорні очі уважно дивляться просто в душу.
І тоді Домна, забувши світ, схопила Кнопку на руки й пригорнула до себе. Вирішила: як не дозволять, втече сьогодні з дому разом із нею.
Та виявилося, у батьків те ж серце тепле і щедре. І вже наступного дня, повернувшись із ліцею, Дому чекали не лише мама з татом, а й випрана, сніжно-біла, радісна Кнопка.
