Слухай, розкажу тобі, як одного разу мама заблокувала мій номер це було у вівторок, десь після обіду. Я дзвонив, а замість гудків почув це холодне «абонент недоступний». Ніяких психологічних танців просто відчай. Їй набридло, що кожного місяця я випрошую «ну, хоч трохи, щоб до понеділка дожити».
Мені двадцять два, я думав: життя мені щось винне. Якось працювати за звичайну зарплату ні-ні, чекав на «той» шанс. А доки чекав жив на маминих переказах. Гроші витікавали, наче вода: компютерні ігри, всякі тусовки, доставка їжі бо самому готувати було лінь.
Квартирант зрозумів, що з оплатою все і виставив мене за двері. Залишився із стареньким татовим «Ланосом» і Буревієм моїм курцхааром. Собака, котрий був моїм єдиним справжнім другом і терпляче чекав, поки я повертаюся зі своїх вечірніх пригод.
Першу ніч у машині ще думав: «та це тимчасово». На третю вже стало ясно їжі нема. Грошей копійки. Купив собі мівіну, Буревію найдешевший сухий корм у кіоску. Вранці він навіть не зміг піднятися. Його організм, звиклий до спеціальної дієти, відмовив. Лежав на задньому сидінні, дихав важко і дивився на мене такими сумними очима, що душа розривалася. У курцхаарів шлунок слабенький, а я, як останній егоїст, пошкодував грошей навіть на нормальний корм ще тиждень тому.
Поїхав до мами у рідне містечко хотів просто зайти, щоб нас погодували і сховали від холоду. Але замок на дверях вже новий. Стояв під вікном, дзвонив тиша повна. Писав у Viber ніякої відповіді.
Сиджу на бордюрі, відчуваю себе повністю розбитим. І тут сусідка з першого поверху винесла пакунок:
Марія просила передати.
У пакет запас спеціального корму та ліки для Буревія. Ні копійки, ні записки. Просто турбота про собаку і все. А зі мною мама вже не хотіла говорити.
Вирішив відвезти Буревія до ветеринара але машина взагалі не заводиться, акумулятор помер. Грошей на таксі нема, знайомих теж до клініки кілька районів.
Взяв Буревія на руки тридцять кілограмів. Це тобі не кіно: я пітнів, задихався, зупинявся, ледве йшов. Люди обходили мене стороною ніби якийсь безпритульний. Нарешті дістався до ветеринарки просто впав на лаву з собакою на колінах.
Лікар знайомий ще з батьком оглянув Буревія, потім подивився на мене:
Ти з ним пешки прийшов?
Машина не завелася, ледве говорю.
Потрібна робота? Мій кум набирає вантажників на металобазу. Там не мед, але платять чесно, гривні зі скриньки. Хочеш спробуй. Не захочеш заберу твого Буревія, бо він в тебе загине.
Пішов працювати не тому, що раптом став героєм, а тому, що стало реально страшно. Працював на складі до ночі, звик до важкої роботи, спав у машині, доки не накопичив на кімнату в гуртожитку.
Поступово змінився зникла дитячість. У дзеркалі бачив вже чоловіка з втомленими, але спокійними очима і руками, шорсткими від коробок. Зрозумів, скільки насправді коштує кожна гривня.
За пів року приїхав до мами не просити щось, а просто зайшов, поклав гроші на тумбочку, полагодив кран і двері, які роками обходив стороною.
Мама поруч нічого не казала, просто поклала руку на моє плече. В той момент вперше відчув: я вже не мамин хлопчик, я чоловік.
Вона заблокувала мій номер не тому, що перестала любити вона зробила це, бо їй боляче було бачити мою слабкість. Іноді треба нести свого улюбленця через пів міста, щоб зрозуміти: й ніхто, окрім тебе, твого життя не проживе.
Мама заблокувала мій номер у вівторок по обіді. Замість звичних гудків я раптом почув механічне «абонент поза зоною досяжності». Це зовсім не схоже на моральний урок із українських книг про родинне виховання.