Я так люблю ці ранки ледь чутно прошепотіла Оксана.
Обожнюю смакувати каву в тиші, коли Андрій ще спить, а за вікном лише починає світати над Києвом. У ці хвилини все здається на своєму місці. Робота є стабільна і надійна. Квартира маленька, але затишна. Чоловік хоч до рани прикладай. І що ще потрібно для щастя?
Я ніколи не заздрила подругам, які скаржаться на ревнивих чоловіків чи вічні сварки через дрібниці. Андрій не ревнує, сцен не влаштовує. Телефон мій не перевіряє, де була й з ким не питає. Просто завжди поруч, і цього мені досить.
Оксано, ти ба не бачила мої ключі від гаража? Андрій, ще з розпатланим волоссям після сну, зайшов на кухню.
На поличці біля дверей. Знов Олегу допомагаєш?
Та він просив подивитися його Жигулі. Щось із карбюратором трапилось.
Кивнула йому, наливаючи каву. Уже так звично Андрій завжди допомагає кому може. Колегам з переїздом, знайомим з ремонтом, сусідам з усім на світі. “От мій лицар”, думається часом з ніжністю. Людина, яка не оминала жодної чужої біди.
Вперше мене підкупила саме ця його риса. Того ще першого побачення, коли він кинувся допомагати якійсь бабці дотягнути сумки до підїзду. Інший би пройшов повз. Але не Андрій.
Три місяці тому під нами заселилася нова сусідка. Спершу я й не звернула уваги в багатоповерхівках люди зявляються й зникають постійно. Але Настя, так її звали, була з тих жінок, яких важко оминути поглядом.
Гучний сміх на сходах, стукіт підборів у будь-який час дня і ночі, та її манера розмовляти телефоном так, щоб чула вся хата.
Уявляєш, сьогодні він сам мені їжу привіз! Повний пакет! Не просила ж навіть! дзвеніла у слухавку Настя.
Якось ми перетнулися біля поштових скриньок. Я привіталася посмішкою. Настя світилася тою особливою внутрішньою радістю, яка буває лише на початку кохання.
Новий хлопець? запитала я швидше з ввічливості.
Не зовсім новий, лукаво примружилась Настя. Але турботливий який! Все вирішує, все лагодить, сам продукти носить, навіть рахунки допомагає оплачувати!
Щастить же вам.
Навіть не уявляєте! Хоч і одружений Але це лише запис у паспорті, правда? Головне йому зі мною добре.
Підіймалася додому з якимсь неприємним осадом. Не через чужу моральність щось знайоме дзвеніло у словах Насті, але я не могла збагнути що саме.
Тижні минають, а ці зустрічі та розповіді не припиняються, ніби Настя чекала на мене під дверима, щоб знов захоплено поділитися.
Він такий уважний! Постійно питає, чи мені щось треба
Вчора приїхав з ліками, коли я захворіла, сам вночі шукав цілодобову аптеку!
Каже, для нього важливо бути потрібним. Це сенс життя допомагати.
Мене аж мороз пройняв.
«Сенс життя бути потрібним».
Ці слова я чула від Андрія рівно ці самі, так само, як на нашу річницю, коли він, спізнившись, пояснював, що допомагав мамі моєї подруги картоплю копати.
Випадковість Просто співпадіння. Мало в світі чоловіків-героїв? Але дедалі більше дрібних деталей не пасувало. Манера приносити продукти, лагодити все, що під руку трапиться
Гнала від себе ці підозри як могла. Яке марення. Не можна ж судити про свого за пересудами чужої жінки!
Та з часом Андрій змінився. Не різко поступово. Зявились оті «вийду на хвилинку» й зникнення на годину. Почав усюди брати телефон, навіть у ванну. Відповідав стисло, з роздратуванням.
Ти куди йдеш?
У справах.
В яких ще?
Оксано, досить уже питати!
І виглядав щасливішим. Немов знову здобув той дефіцит потрібності, якого йому бракувало вдома
Якось увечері він зібрався йти.
Треба колезі допомогти з документами розібратись.
О девятій вечора?
А коли ще? Він удень працює.
Не сперечалась. Присіла у вікна, але так і не побачила його вихід із підїзду.
Вдягнула куртку, акуратно, повільно рушила вниз. До знайомої вже двері на першому поверсі.
Палець торкнувся дзвінка. Я не думала, що говоритиму. Нічого не придумувала просто вдарила по кнопці та стала чекати.
Двері відчинилися відразу, ніби мене чекали. Настя стояла у короткому шовковому халаті з келихом у руці. Її посмішка сповзла, щойно впізнала мене.
А у просяяній коридорній тіні я побачила Андрія. Без футболки, з мокрим волоссям і зовсім по-домашньому розташованого у чужій квартирі.
Наші погляди перетнулися. Андрій сіпнувся, розтулив рота завмер. Настя перевела очі з нього на мене, навіть не здивувалася, лише байдуже знизала плечима.
Розвернулася й рушила нагору. Позаду почулося метушливе сопіння, голос Андрія: «Оксано, зачекай, я все поясню!». Але додому я його не пустила
А зранку зявилась Марія Володимирівна. Я не здивувалася анітрохи звичайно, син устиг подзвонити мамі й викласти свою версію.
Оксаночко, ну що ти як мала дитина? Свекруха вмостилась на кухні. Чоловіки, вони ж як діти, їм треба відчувати себе героями. Та ваша сусідка просто ну, допомоги потребувала. Андрій не міг пройти повз.
Не міг повз її спальні пройти, це ви маєте на увазі?
Марія Володимирівна скривилась, немов я щось брутальне сказала.
Не треба усе перекручувати. Андрій добра дитина. Він завжди шкодує людей. То хіба злочин? Ну захопився трохи. Так буває! Мій покійний так само, змахнула рукою. Головне сімя. Звикнеш полюбиш. Ти ж розумна жінка, Оксано. Не руйнуй життя за дурницю.
Дивилась на неї і бачила все, чим найбільше боялася стати сама зручною, терплячою, готовою заплющити очі на все, аби лиш зберегти ілюзію сімейного щастя.
Маріє Володимирівно, дякую вам за візит. Але мені потрібно побути самій.
Свекруха пішла, образившись, бурмотіла ще щось про «сучасну молодь, яка не вміє прощати».
Увечері повернувся Андрій. Блукав квартирою, мов винний кіт, намагався взяти мене за руку, дивився у вічі.
Оксано, це не те, що ти подумала. Вона просила кран полагодити. Розговорились Вона така самотня, нещасна
А чому ти був без одягу?
Я водою на себе хлюпнув поки лагодив! Вона дала футболку, а тут ти
Дивилась, і дивувалась: як раніше не помічала того, що брехати Андрій не вміє геть. Кожне слово фальш, жести суцільна паніка.
Навіть якщо ну, було щось. Це ж нічого не значить! Я ж тебе люблю. Вона просто ну, пригода. Дурість. Чоловіча слабкість.
Підсів до мене на диван, обійняти хотів.
Давай забудемо, га? Більше не буде! Чесно, вона мені вже дістала своїми проханнями: те полагодь, те купи, оплати
І саме тут я зрозуміла: це не каяття. Це страх втратити зручність. Страх лишитись з тією, хто справді потребує допомоги, а не лише дозволяє грати у лицаря.
Я подаю на розлучення, сказала я просто, як би мовила: «Я вимкнула праску».
Що?! Оксано, ти здуріла? Через одну помилку?!
Встала й пішла у спальню. Взяла валізу, почала складати документи.
Розлучення оформили за два місяці. Андрій перебрався до Насті. Та прийняла його з розпростертими обіймами, які невдовзі перетворились на нескінченні списки полагодити, купити, вирішити, допомогти.
Дізнавалась про те ненароком від спільних знайомих. Кивала без зловтіхи кожен отримує те, що заслуговує.
Сама зняла невеличку квартиру на околиці міста. Щоранку знову насолоджувалась кавою в тиші ніхто не шукав ключів від гаража, не йшов «на хвилинку» і не повертався з чужими парфумами. Ніхто не кликав до терпіння й зручності.
Думала, буде боляче. Що накотить туга, самотність. А натомість відчула дивну легкість. Наче нарешті скинула пальто, яке тягала багато років, і навіть не підозрювала, яким воно важким було.
Вперше Оксана належала тільки собі. І це було значно краще, аніж будь-яка стабільність.
