Кудлатий янгол
Леся повільно відступала назад, не зводячи ока з величезної собаки, яка спокійно сиділа просто посеред вулиці.
Добрий песику, хороший ледве чутно шепотіла вона, стараючись не робити різких рухів і зберігати нейтральний вираз обличчя, хоча душа її вже давно втекла в пяти.
Пес виглядав дуже переконливо здоровенна туша, подекуди розпатлана, подекуди скуйовджена шерсть, очі глибокі, уважні, справжні ґаздині. Вуха раз у раз здригались від кожного пострілу голуба чи тріску пакетика. Леся відчувала, як ноги починають підкослюватися, а всередині все стискається від стародавнього, ще з дитинства знайомого страху собак. Бізончиків під пахвою вона теж остерігалася, що вже казати про таку махину.
Колись, ще малпугом у чотири роки, батьки возили Лесю до бабусі в село під Хмельницьким. У сусіда там були вівчарки. Одного разу через двір проскочив пухнастий щеняра. Допитлива Леся, за законами жанру, тут же підняла малюка на руки і пішла до хати і тут, звісно, на її дорозі зявилася грізна маманя-овчарка. Покотилися спогади: і заледеніння, і кутні вивернуті, і низькі пессимістичні гарчання… На щастя, та історія завершилася спокійно, проте страх поселився у Лесі дуже надовго.
Минули роки, а собачого жаху вона так і не переборола. І ось тепер перед Лесею справжній гігант, що не збирається зрушувати з місця. Вона вирішила не гратися з долею: краще обійти, аніж потім у ВКонтакті фото пса виставлять Шукаємо господаря!.
Леся тихенько розвернулася і подалася у бік будинку, намагаючись не дихати. Але, як на зло, пес рушив слідом. Він тримався на такій дистанції, ніби знав господиня іще нічийна, та поки що ще не його.
Несподівано толковий, пробурмотіла Леся, раз по раз озираючись. Не лізе, але чого чатує? Його хтось шукає, чи він тут сам по собі як місцева знаменитість? питання крутилися в її голові, але відповідей якось не підвозили.
Нарешті, з полегшенням побачивши свій підїзд у двоповерхівці на Осокорках, Леся ледь не бігом добігла до дверей, швиденько провела карткою по домофону (на всяк випадок, двічі), і заскочила в підїзд. Наостанок глянула у вікно: пес ще сидів на тротуарі нерухомий, як вартовий, і лише злегка хитав головою, ніби на прощання.
Вдома Леся обережно поставила сумку на полицю, зняла взуття, мовчки прислухалась (раптом пес і двері навчиться відкривати): тиша, за вікном ледь чутно посвистували маршрути Атасс, десь у дворі гавкала чужа шариковська тінь. Хвилюючись, Леся виглянула у вікно за склом усе ще виднівся знайомий кудлатий профіль. Пес, ніби відчуваючи погляд, підняв морду, махнув хвостом і неквапливо рушив далі, у свої собачі справи.
З того дня це стало традицією. Щовечора, коли Леся поверталася з роботи, пес зявлявся з нізвідки і, наче столітній сторож, у мовчазному супроводі доводив її до двору. Спершу тримав дистанцію в метрів десять, потім усе ближче й ближче, ніби тренуючи Лесин поводок. І з кожним разом страх її трохи меншав замість тремтіння у ногах зявилася дуже обережна цікавість.
Десь на шляху поміж страхом та розумом вона раптом вирішила дати йому імя. Оскільки пес був той ще велетень, а в його погляді явно жевріла якась містична серйозність, Леся недовго думаючи вирішила:
Будеш Шарко, мовила вголос.
На подив, пес підняв голову і навіть змахнув хвостом (можливо, десь у собачому світі це найвищий рівень захоплення). Тепер кожного вечора їх чекав маленький ритуал: Добрий вечір, Шарко!, обережна посмішка у відповідь і ось вони знову разом ідуть, давні знайомі, але ще зовсім трохи чужі.
За роботою дні Лесі летіли, наче Інтерсіті: планерки, клієнти, презентації, нескінченний потік пошти, чай у пластикових стаканчиках, мечта про зарплату в гривнях не менше двадцяти тисяч. Додому вона валілася, як купа картоплі після жнив, і мріяла тільки про чай та фільми без реклами на ноуті.
Але поява Шарка зробила її маршрут додому не просто вечірньою ходою з офісу до квартири, а справжнім пригодницьким квестом із щоденним бонусом у вигляді собачого товариства. Він не гавкав, не направлявся у ліс, не поспішав просто ступав поруч, ніби знав: цій людині не треба зайвого галасу, їй потрібна тиша і підтримка.
Іноді Леся зупинялася, обкидавши Шарка швидким поглядом. Пес дивився у відповідь лагідно, мовляв, не хвилюйся, все під контролем. Так, мало не усміхалася, хоча ще зовсім недавно не вірила, що страх може так швидко перейти у легку симпатію.
Одного теплого вересневого вечора вона затрималася на роботі негадано завалило правками, презентаціями та терміново на зараз. Вийшовши з офісу після восьмої, Леся поспішала вже знайомою стежкою і вперше за кілька тижнів не побачила Шарка. Вулиці сьогодні видалися якимись порожніми й чужими.
Де ж ти, песику? подумки зітхнула вона. Може, він захворів? Або нарешті його знайшов господар?..
Серце тривожно стукотіло. Чим далі Леся йшла, тим голосніше уявляла собі всілякі страшилки. Давайте будемо чесними у вечірньому Києві навіть з маршруткою кудись приємніше добиратися, ніж самій біля темного скверика.
Зовсім поруч до неї підійшов мужик з подвійною щелепою та подвійними намірами.
О, привіт! почав він надто бадьоро. Давай познайомимось?
Дочекалася спохмурніла Леся.
Вона прискорила крок, але чоловік наступав, як манна каша в каструлі. Раптом його рука міцно схопила її за запястя.
Нікуди не поспішай, із гумором промовив той. Я взагалі-то з тобою розмовляю.
Леся вперлася, намагаючись вихопитись, але руки не слухалися. Він дістав ніж, і в світлі ліхтарів блиснула сталь. Паніка збила дух, думки розсипалися, та Леся з останніх сил прошепотіла:
Відпустіть, а то кричатиму!
Він тільки хмикнув: Спробуй.
І тут раптово пролунав такий басовитий, величний гавкіт, що аж у підїзді було чути. Чоловік озирнувся і просто перед собою побачив Шарка, що вже встиг вискочити ніби з секретної локації, з кудлатою гривою, яка тепер була страшнішою кулемета.
Далі все відбулося, як у кіно: ножа вибили, чоловіка повалили, а собачі зуби висіли на його рукаві. Леся підбігла і скоріше відігнала ніж у кущі:
Тримай його, Шарко, але не відпускай, я викликаю поліцію.
Пес був слухняний тільки ричав, а коли кривдник тягнувся втекти, одразу знову нагадував про свої права на охорону громадського порядку.
Далі прийшли хлопці з поліції одного навіть Леся в садочку знала і швидко виписали кривднику путівку до відпочинку з браслетами. Шарко ж тим часом дуже обережно поклав голову їй на коліна, і Леся, проковтнувши сльози, обняла його міцно-міцно.
Дякую, хлопчику. Тепер я точно знаю, з ким не страшно додому повертатися.
***
Перші дні у квартирі для Шарка видалися не цукор. Він зазирав у кожну щілину, винюхував усі кутки хто його зна, може тут ще хтось із котів сидить? Пахло дивно кавою, запахом пилососа та чогось, що, здавалось, було борщем.
Леся не квапила його. Купила гарну лежанку (зі знижкою у маркеті), пару іграшок правда, пес спочатку сприйняв мячик, як несподівано агресивну квасолину, а плюшевий заєць заслужив щедрий собачий погляд ти серйозно?.
Поступово пес звик до домівки. Спочатку лежав у коридорі, потім перебрався до вікна звідти відкривався прекрасний краєвид на дитячий майданчик, три голуби і вічно запилену синю “Таврію”.
Щовечора вони разом гуляли у скверику за дитсадком. Леся йшла спокійніше, ніж колись уночі повертаючись із дискотеки. Шарко, тепер вже справжній господар, воглядавсь по сторонах, нюхав травичку і час від часу поглядав на Лесю раптом вона передумає і кудись поверне не туди.
Одного ранку Леся помітила, що пес вялий, не підходить до їжі, лише коротко зіщулився під вікном. Ветеринарка, що мешкала поверхом вище, порадила спеціальний корм і противірусні таблетки. Курс на тиждень і Шарко знову бігав по квартирі, мов малюк на першому уроці фізкультури.
Розпорядок став чіткий, як у швейцарському банку: годування, прогулянка, гра з мячиком, ласування шматочком сиру під Свободу слова. Леся навіть записала Шарка на кінологічні курси той виявився потайним відмінником і вже за другий урок виконув команду лежати краще, ніж декотрі голови ОСББ.
На вихідних у парку він гасав з іншими собаками, а Леся сиділа на лавочці, ловлячи себе на думці От би хтось так мене улюблено виглядав після роботи!.
І ось якось увечері, коли вона вже відкривала двері підїзду, її перестрів чоловік років тридцяти, трохи розгублений, але зі знайомою добротою в очах.
Вітаю. Ви Леся?
Так насторожилась вона.
Я Ігор, господар цієї собаки був. Мусив поїхати на заробітки, просив знайомого приглянути. Сказав, не впорався Пес опинився на вулиці. Я шукав його, скрізь запитував. Аж недавно побачив вас удвох, і зрозумів йому тут добре.
Ігор замовк.
Тож залишайте все як є, будь ласка. Він щасливий це видно. А я просто хотів переконатись, що з ним усе гаразд.
Леся тільки кивнула, усміхаючись крізь сльози.
Дякую, що сказали. Не хвилюйтесь, він тепер мій і я вже без нього як без рук.
Ігор попрощався і покрокував у ніч, а Леся зайшла в дім, де на неї вже чекав кудлатий янгол із хвостом, навколо якого її життя стало раптом трохи теплішим і світлішим і гривня тут не до справ.
