Дорога до людяності
Було це ще у ті часи, коли по вечорах над Києвом клубочився легкий туман, а вогні міста мерехтіли крізь осінній присмерк, мов зорі, що випали з неба на дніпровські пагорби. Я добре памятаю той вечір тоді мені пощастило сісти за кермо своєї першої ластівки новенької “Лади”, про яку я мріяв два з половиною роки. Збирав гривню до гривні, відмовляв собі у радощах, працював навіть по суботах і неділях. А тоді, нарешті, після всіх зусиль сиджу за кермом, а в руці відчуваю холодок шкіряного руля.
Панель мяко світиться, варта нічного купецького віконечка. Запускаю радіо все навкруг оживає, і я мимоволі підспівую якогось шлягеру. Струни душі бринять у такт мелодії. Ще трішки, і я вдома там вже чекали друзі; мали святкувати покупку скромним застіллям, бо кожна гривня на обліку. В голові крутилися сцени майбутнього вечора як я розповідатиму, що працював і в суботу, й у неділю, що ходив взутим торішнім, і проранок каву в кавярні уникав. Проте зараз усе те здавалося дрібязком. Я ловив кайф від поїздки, тремтів радістю, що нарешті сам господар на дорозі й долі.
Їхав я крізь старий район Соломянки, де багатоповерхівки стоять, як вартові, а у вікнах мерехтіло тепло сімейного вечора кожна квартира, мов невелика фортеця, захищена світлом і затишком. Ліхтарі відкидували смугасті тіні на вологий асфальт, а рідкі пішоходи поспішали додому, обгорнуті у шарфи та кожухи ніч слалася прохолодою.
Я пригальмував біля перехрестя, уважно оглядаючи дорогу. І тут, з-за автобуса, зненацька просто під колеса вихопився хлопчина. Все сталося в одну мить. Я рвучко натиснув на гальма шини заверещали, ледь не заносячи авто, але встиг зупинитися за волосину від нещастя.
Серце гупало, ніби хтось вистукував зі середини, долоні вкрились потом, а вуха заповнив пронизливий гул певно, так чується море після шторму. Ще одна секунда і все обірвалося б не тільки для мене. Я ледве не скоїв лиха
Декілька тривалих секунд я сидів, намагаючись упокорити дихання і зібратися з думками. Злість, гаряча й пекуча, перепліталася із переляком і безсиллям, мов терен серед жита. Я відкрив двері з таким поривом, що вони мало не відірвалися навстіж, вибіг на вулицю і кинувся до хлопця, котрий згорбився поряд, опустивши погляд у землю.
Ти що, здурів?! прошамкотів я крізь стиснуті зуби, не впізнаючи свого голосу. Життя собі шукаєш на тому світі? Чи у Києві забракло пригод?
Хлопчина стояв мовчки, тільки плечі тремтіли, і коли він нарешті підвів на мене погляд у ньому світилася безпорадність.
Я Я не хотів, прошепотів він, ледве чутно. Просто
Це ж як це просто? різко перебив я, але, помітивши його сльози, рука сама послабила хватку. А про маму подумав? Як їй було б тебе прикривати землею, га? Я ледь не зіскочив з розуму!
У моєму голосі було все: і страх, і розпач, і роздратування, і раптом усе це втратило сенс коли почув:
Допоможіть Брата щось прихопило, а всі проходять мимо Тому я й вибіг
Ударило як грім серед чистого неба. Я придивився переді мною був не хуліган, а перелякана дитина, що шукає допомоги.
Де твій брат? зірвався я на тихе благання, вловлюючи поглядом щирість його сліз.
Там, хлопець махнув рукою на сквер через дорогу. Йому дуже зле
Не вагаючись, я брелок сигналізації клацнув на ходу, і рушив слідом за хлопчиком. Думки роїлися: що як в малого щось страшне? Чи не потрібна екстрена операція? Але часу рефлексувати не було.
Ви тут самі? Де ж батьки? спитав, намагаючись не лякатись ще більше.
Вони на роботі, буркнув хлопець. Гривню треба заробляти Та ми ж не зовсім маленькі, за нами тільки бабуся підглядає їй же вже під сімдесят
Імя хлопця було Остап щиро українське, як і його непереможна впертість і вже літня самостійність. Його брат Данилко років шести лежав скрючившись на лавці, побілілий, дрібно тремтячи.
Я пригадав своє дитинство у Полтаві, коли холодильник був наповнений борщем і варениками, а вечори проходили під читання казок і жарти на кухні. Мені було важко уявити, що діти гуляють самі в місті але зараз головне було допомогти.
Я присів на лавку, взяв малого за руку.
Де болить, синочку? обережно спитав.
Живіт Дуже боляче прошепотів він.
Я розумів: відкласти не можна. Швидкої чекати годинами справа тут не проста.
Зараз повезу вас до лікарні, твердо сказав я і, закинувши малого на руки, по квапився до авто.
Остап допоміг посадити брата на заднє сидіння, сам притулився поряд. Як побачив, що Данилко трохи заспокоївся, на серці стало легше.
Дорогою я увімкнув для них радіо з лагідною мелодією хай хоч так заспокояться. На світлофорах кидав оком у дзеркало: Данилко білий як полотно, Остап тримає його руку, щось шепоче. Хай це трохи додасть сил
Коли дібралися до лікарні на Лукянівці, я похвалив Остапа не розгубився, голову не втратив, але попросив не витинати подібного знову:
Дорога не для розваг, хлопче. Ти міг сам загинути, а брату краще не стало б.
Остап мовчки кивнув і витер сльози. Я потиснув йому плече і допоміг донести Данилка до реєстратури. Медсестра миттю забрала малого на огляд.
Ми з Остапом сиділи у коридорі на старій лавці. Я ходив туди-сюди уздовж стін; хлопчик стиснув кулаки, чекаючи.
Минуло десь із півгодини, як в коридор влетіла жінка з розтріпаним волоссям і сльозами в очах.
Остапчику! крикнула вона, і хлопчина, як малий козеня, кинувся до неї, притулився до пальта.
Мамо, тремтів його голос. Данилку дуже боляче Я не знав, що робити
Все добре, мій хороший, вона обіймала його міцно, як ворота у північних степах при бурі. Ти розумничок, не занепав духом.
Я підійшов, коротко розповів, як трапилося, й отримав від неї щиру подяку просту, людяну, по-українськи сердечну. Вона намагалася триматися і дякувала, що не залишив хлопців наодинці з лихом.
Ми всі разом ще хвильку сиділи на лавочці у лікарняному коридорі вже не порізно, а єдиною родиною, яка в цю мить чекала надію і вірила Від того, як вона пригортала Остапа, стало видно, яке міцне материнське серце, скільки любові в такому маленькому, буденному русі ладне розтопити навіть цю сиву лікарняну сутінь.
Я відходив до виходу, ще раз поглянув на вогники у вікнах лікарні, вдихнув крижаного повітря. В кишені рукою натрапив на телефон хотів друзям подзвонити, мовляв, вечірку відкладаємо, життя так вирішило.
Та замість дзвінка, просто стояв і вдивлявся у темінь над Дніпром: зорі світилися спокійно та лагідно, ніби знали на світі все скінчилося добре. Перед очима виникав образ розгубленого Остапа, блідого Данилка, материні обійми. Я допоміг сьогодні так сталося просто, невимушено, без геройства Але тепер я знав: така проста підтримка найбільша цінність на землі. Можливо, іншим разом і мені хтось подасть руки у скруті.
Я повернувся до машини, запустив двигун, увімкнув обігрів хай очікує теплом. І, коли рушив додому крізь нічне місто, думки про маленьких братів і їх маму ще довго бриніли в серці. За тієї вечірньої дороги я по-справжньому зрозумів: людяність не в гучних словах чи великих справах, а у дрібному: вчасно зупинитися й підтримати іншого, навіть якщо знаєш його лише кілька хвилин
Свято моє не відбулося але відчуття від перемоги над байдужістю зігрівало душу значно дужче. І коли обминав останні перехрестя вже знайомого району, сам себе тихо похвалив: сьогодні я став трішки кращим.
Так життя вчить: людяність понад усе. Навіть серед вечірніх вогнів великого міста.
