Я крикнула у вікно:
Мамо, ти чого так рано? Промерзнеш!
Вона повернулася, махнула лопатою з посмішкою:
Для вас, ледарок, стараюся!
А вже наступного дня мами не стало
Досі не можу спокійно пройти повз наш двір
Кожного разу, коли бачу цю стежку, в грудях стискається так, ніби хтось вхопив моє серце у власні долоні. Я зробила те фото другого січня
Просто йшла повз, побачила сліди на снігу і зупинилася.
Сфотографувала, навіть не знаючи навіщо. А зараз це фото єдине, що залишилося мені від тих днів
Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією сімєю у нашій оселі на окраїні Рівного.
Мама ще зранку тридцять першого вже поралася вставала раніше всіх. Я прокинулася від запаху смажених котлет і її голосу з кухні:
Доцю, прокидайся! Допоможеш мені салати докласти, бо тато знову всі продукти підїсть, як не бачимо!
Я спустилася вниз, ще в піжамі, з розкуйовдженим волоссям. Вона стояла біля плити в тому фартуху з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Її щоки горіли від печі.
Мамо, ну дай хоч каву спочатку, набурмосилась я.
Кава потім! Спершу олівє, засміялася вона і кинула мені миску з печеними овочами. Ріж дрібненько! А не так, як минулого року шматками, мов на голубці.
Ми нарізали, балакали про все на світі.
Мама згадувала, як в її дитинстві святкували Новий рік без заморських салатів, а з оселедцем під шубою і мандаринами, які дідусь приносив “з роботи по знайомству”.
Потім тато прийшов з ялинкою. Великою, аж під стелю.
Дівчата, приймайте красуню! вигукнув він з порогу.
Тату, ти що, ліс вирубав? розсміялася я.
Мама тільки руками розвела, але допомагала прикрашати полізла на полицю й дістала старі іграшки, ті, що ще з мого дитинства.
Памятаю, як дістала вона скляного ангелика і тихенько мовила:
Оцього я тобі купувала на твій перший Новий рік. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді вже й не пригадувала, але кивнула. Вона аж світилася від радості
Брат приїхав до вечора. З шумом, з торбами, з подарунками й пляшками.
Мамо, я шампанське цього разу краще взяв! Не як минулого разу ту кислятину
Та лиш аби не понапивалися всі, засміялася вона й обняла його.
Уночі ми всі вийшли на двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лєра верещала від захвату, а мама стояла біля мене, обійнявши за плечі.
Дивись, доцю, яка краса шепотіла вона. От бачиш, як нам добре живеться
Я притискала її ще сильніше:
У нас найкраща, мамо.
Пили шампанське прямо з пляшки по черзі, реготали, коли феєрверк залітав до сусідського сараю.
Мама, трішки весела, танцювала під “Ой, у лісі, лісі темному” в валянках, а тато взяв її на руки. Ми всі сміялися до сліз.
Першого січня весь день лежали, відїдалися. Мама знову бігала варила пельмені та холодець.
Мамо, годі вже ми, як кульки, нила я.
Та нічого, доїсте! Новий рік же довго святкують, відмахувалася вона.
Другого січня вона встала на світанку, як завжди.
Я почула, як хряснула дверима, глянула у вікно вона вже на дворі, з лопатою. Розчищає стежку. У старій пуховій куртці, в хустці.
Вичищала все сумлінно: від хвіртки й до самого ґанку стежка рівна, вузенька. Згрібала сніг до стіни, так, як любила.
Я крикнула у вікно:
Мамо, так рано? Промерзнеш!
Вона повернулася, махнула лопатою у відповідь:
А то будете, ледарі, по кучугурах до весни топтатися! Іди, чайника вари.
Я всміхнулася й пішла на кухню. Вона повернулася десь за півгодини, щоки палахкотять, очі світяться.
Все, порядок, сказала і сіла пити каву. Гарно вийшло, еге ж?
Добре, мамо. Дякую.
То був останній раз, коли я чула її голос таким живим.
Третього січня зранку вона прокинулася і прошепотіла:
Дівчатка, щось у мене в грудях поколює Не сильно, але ніби неприємно.
Я стривожилась:
Мамо, може швидку викликати?
Та ні, доню, просто перевтомилася. Стільки готувала, бігала. Полежу, мине.
Вона лягла на диван, ми з Лєрою біля неї. Тато поїхав до аптеки. Вона ще жартувала:
Не дивіться так трагічно! Я вас всіх ще переживу
А потім раптом поблідла, схопилася за груди.
Ой-ой Дуже мені зле
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла:
Мамочку, будь, все буде добре
Вона подивилася на мене і ледве чутно промовила:
Доню, я вас так люблю Не хочу прощатися
Лікарі приїхали швидко, але вже нічим зарадити не змогли. Масивний інфаркт. Все сталося за лічені хвилини.
Я сиділа на підлозі коридору й ридала. Не вірила. Ще вчора вона сміялась і танцювала під феєрверками, а сьогодні
Ледь пересуваючи ноги, вийшла надвір. Сніг майже не падав. Побачила її сліди. Ті самі маленькі, охайні, прямі. Від хвіртки до ґанку й назад. Так, як вона завжди їх залишала.
Я довго стояла й дивилася. Питала у Бога: “Як так може бути ще вчора людина ходила тут, залишала свої сліди, а зараз уже нема? Сліди є, а її нема…”
Здавалося це вона другого січня востаннє вийшла залишити нам чисту стежку. Щоб потім ми, без неї, могли по ній пройти.
Я залишила ті сліди неторонутими. І всіх попросила не замітати. Хай лежать, доки сам сніг не сховає їх назавжди.
То було останнє, що мама для нас зробила. Її турбота була з нами навіть у її відсутності.
Через тиждень навалило багато снігу.
Я бережу те фото з останніми маминими слідами.
І щороку третього січня переглядаю його, а потім дивлюся на порожню стежку біля хати.
Болить усвідомлення, що саме під тим снігом залишилися її останні сліди.
Ті сліди, якими я й досі йду за неюЯ ще довго стою на ґанку, вдихаю морозне повітря, яке пахне маминими пиріжками, дитинством, затишком. У повітрі тиша, але мені чуються її кроки, її спів, її лагідний докір. Я знаю: хоч сніг сховає стежку, нові хурделиці заметуть усе, але у своєму серці я завжди берегтиму ці сліди невидимі, ніжні, як мамині руки, що огортають мене й зараз. І, проходячи тією стежкою щороку, я вірю: мамина любов завжди буде поруч так само непомітно, але назавжди.
