– Привіт, подруго! заговорила Дарина, влаштувавшись на стільці поруч із Оксаною. Давно не бачилися. Як твої справи?
– Привіт, Дариночко, трохи розгублено відповіла Оксана. Все добре.
– Тоді чому ти очі відводиш? уважно запитала Дарина. Знову Андрій щось утнув? Що вже трапилося цього разу?
– Та перестань драматизувати, Оксана закотила очі, вже й шкодуючи, що зайшла сюди, у цю львівську кавярню. У мене все гаразд, і з Андрієм у нас усе чудово. Він справді добрий. Давай цю тему закриємо.
Не дослухавши обуреної подруги, Оксана швидко підвелася і залишила недоїдений шматочок торта. Вона не хотіла нікого слухати, вважаючи, що їй просто заздрять.
Андрій був Особливий. Красень, заможний, уважний. Хоч і висував іноді дивні вимоги. Наприклад, заборонив Оксані фарбувати волосся у світлий колір.
Саме через це вони вперше по-справжньому посварилися. Все ледь не закінчилося розривом. І все через таку дрібницю!
Оксана зайшла до відомої в місті перукарні, де подруга-майстриня запевнила, що їй дуже личить бути блондинкою. Дівчина не втрималася. Додому повернулася з попелястими локонами.
Андрій побілів від люті. У дівчину полетіла книга, яку він до цього спокійно читав на дивані. Було сказано багато образливого і вимога терміново перефарбуватись. Адже блондинку в його домі не буде.
Оксана, ледве втримуючи сльози, побігла у найближчий салон. Там її відмовляли колір справді дуже пасував. Але, побачивши сльози, все швиденько переробили.
Андрій лише хмикнув схвально, а вранці подарував коштовний браслет як компенсацію.
Ще Оксані не дозволялося носити білий одяг. Червоний, синій, навіть жовтий будь-який, тільки не білий. Одного разу вона у жарт запитала: А весільна сукня теж має бути не біла? На що отримала такий погляд, що більше питань не виникало.
– Тікай від нього, наполягала Дарина. Тікай, не озирайся! Сьогодні білий заборонено, а завтра що вийти з дому? Який би він не був ідеальний, шукай іншого, добрішого.
– У кожного свої дивацтва, лише знизувала плечима Оксана. У нас усе серйозно, навіть дитину плануємо. Андрій дуже хоче донечку. Вже й ім’я придумав Зореслава. А ти тікай
***
Дарма, що Оксана не послухалася подругу. Дарина ж мала рацію щодо дивних звичок Андрія. Незабаром Оксана переконалася в цьому на власному досвіді.
У будинку була одна кімната, куди Оксані зась. Двері завжди під замком. Якось вона жартома спитала:
– Ти, бува, не далекий родич того синьобородого із казки?
– Не переймайся, дивно посміхнувшись, відповів Андрій. Я там тіл колишніх не ховаю.
На тому розмову й закінчили. Але випадок подарував Оксані можливість зазирнути в ту кімнату. Вона повернулася з університету несподівано рано викладач скасував останню пару. Де Андрій знала, що вдома, але ніде не знаходила. Випадково проходячи повз заборонені двері, почула дивний голос. Обережно прочинила і краєчком ока побачила щось, що вразило до тремтіння.
На всю стіну висів портрет дівчини. А перед ним на колінах стояв Андрій.
Дівчина з портрету усміхалася й простягала руки. А ще страшенно була схожа на Оксану ніби рідні сестри, тільки невідома мала світле волосся.
– Недовго залишилося, Зореславо, ще трохи і ми будемо разом, повторював Андрій. Оксана розгублено завмерла вже ладна була увірватися і все висловити. Та її зупинили нові слова Андрія:
– Вона подарує мені доньку, точно подарує. І тоді твоя душа перейде в цю малу дитину. Ми будемо разом. Назавжди. Я дбатиму про тебе, а ти виростеш і знову будемо разом.
Божевільний! майнула Оксані думка, і вона, не тямлячи себе, помчала геть. Як же ж подруги мали рацію! Що ж робити? Як втекти від такого? А ще страшніше вона справді була вагітна. Але термін зовсім малий, ще не час приймати рішення.
Батьки далеко, справжня подруга тільки Дарина. До неї і побігла Оксана.
Я навіть не уявляла, що Андрій може бути таким, шепотіла розгублено, стискаючи кулаки. Побачила б сама нізащо не повірила б!
Заспокойся, Дарина подала склянку води. Оксана випила. Тобі треба вирішити що далі? Залишишся з ним?
Нізащо! похитала головою Оксана. Він ненормальний! Я боюся, і за себе, і за дитину. Криво всміхнулася. Тепер ясно, чому фарбувати волосся та білий табу: я так ставала надто схожою на неї.
Добре, що ти зрозуміла все зараз, а не після весілля, тверезо порадила Дарина. Про дитину ж ти ще нічого йому не казала?
Хотіла сюрприз зробити
Ото й чудово. Скажеш, що знайшла іншого і їдеш із ним. Подруга зітхнула. Мабуть, найкраще повернутися до батьків. Перейдеш у місцевий університет, закінчиш навчання там. Головне бути якнайдалі від нього.
Певне, так і зроблю.
***
Наступні півроку були для Оксани важкими. Не фізично, а душевно. Переїзд, пояснення з родиною Через вагітність довелося кинути виш на переривання вона не наважилася, бо немовлятко не винувате. Точніше, дівчинка так, у Оксанки народилася доня. Саме про таку мріяв Андрій.
Андрій на диво легко відпустив Оксану, лише натякнувши, що зайвих розмов не потрібно. Жодного разу не запитав, куди вона їде, ніби йому справді байдуже.
Оксана іноді вагалася: чи не дарма втекла від Андрія, не сказавши йому про дитину Ось і цього вечора стояла біля вікна, дивлячись на засипане снігом містечко, доки маленька Ганнуся спала.
У двері подзвонив курєр приніс вареники з маком, які вона замовила. Готувати Оксана так і не навчилася. Виконавши вечірній ритуал, сіла до підручників вона хотіла повернутися до навчання.
Сторінки розпливалися, голова оберталася Оксана спробувала взяти до рук телефон, щоби викликати швидку, але руки її не слухали. Вона не могла навіть поворухнутися. Перед тим, як знепритомніти, Оксана побачила Андрія, який ніжно тримав її доньку на руках.
***
Оксанка опритомніла вже у лікарні. Мама саме тоді як відчула, приїхала в гості й врятувала дочку.
Поліція шукала дитину, та марно. Андрій із маленькою Ганнусею щез наче ранкова роса.
Лише через пару років безутішна мати отримає листа стару світлину, де Андрій обіймає чудову біляву дівчинкуДні злилися у затуманений сон, де надія і відчай перепліталися, стискаючи груди лещатами. Оксана не розмовляла, майже не їла лише дивилася у вікно, мовби чекала, що звідти повернуться її щастя і донечка. Навіть Дарина не могла пробитися крізь завісу тиші.
Повідомлення з поліції були скупі: пошуки тривають, жодних слідів. Андрій ніби розчинився у повітрі. Мінилася весна, та в Оксаниному серці замерзав січень.
Якось уночі, коли розум був натягнутий, мов тонка струна, вона побачила сон. Маленька Ганнуся, у білій сукенці, стояла по той бік нескінченного сірого простору й простягала до неї рученята. Позаду стояв Андрій, усміхнений й відсторонений. Донька мовчки хитнула головою «Не бійся, мамо. Я завжди поруч».
Прокинувшись у сльозах, Оксана вперше відчула щось інше, ніж порожнечу. Це було тепло дитини, жива нитка, що не рвалася попри відстань. Вона знала: Ганнуся живе, і любов не дозволить темряві перемогти.
З того ранку Оксана почала знову дихати. Пішла на зустріч із психологом, зателефонувала друзям. З дня на день робила глибокий подих і жила заради відчуття, що маленька донечка десь там чекає на неї.
Минали роки. Світ повільно набував барв, у її життя поверталися радість і віра. Оксана закінчила університет, захопилася волонтерством, допомагаючи жінкам, які втікали від подібних тенет.
І тільки через сім років вона отримала листа без зворотної адреси. Лист був коротким:
«Дякую, що дала життя тій, хто стала для мене і порятунком, і спокутою. Ганна цвіте, мов зоря. Прости. А.»
Під аркушем акварельний портрет дівчинки із ясним волоссям і очима, що посміхалися Оксаниній душі.
Вона притисла листа до грудей і вперше дозволила собі розплакатись не від болю, а від надії. Бо навіть у найтемнішій казці любов і свобода завжди знаходять шлях додому.
