День 23 листопада
Сьогодні був один з тих днів, коли важко підібрати слова навіть у власному щоденнику. Увесь день в голові крутиться розмова, яка, здається, розгорнула все моє життя в інший бік.
Олексій Миколайович, можна до вас? запитала я, зазираючи у двері його кабінету. Не згадаю, щоб будь-коли зверталась до вітчима так чемно й спокійно зазвичай я різка й нестримна, але сьогодні змушена грати іншу роль.
Чого тобі, Лесю? в його голосі завжди трохи втоми, особливо коли йдеться про мої витівки. Пильно подивився на мене поверх окулярів, ніби намагаючись здогадатися, чого я знову хочу.
Не чекаючи запрошення, я переступила поріг, щільно зачинила двері й сіла навпроти. Олексій Миколайович, як завжди, трохи дратується, коли порушують його порядок.
Навіть не проси, зарплату підвищувати не буду. І взагалі, ти й так ледве справляєшся з обовязками. Постійно спізнюєшся, зриваєш дедлайни, сваришся з колегами, рішуче почав він свою улюблену промову, яку я вже чула десятки разів. Насправді, останнім часом він не раз міркував мене звільнити, та жодного разу не наважився. Мабуть, через маму для нього вона була всім.
Пятнадцять років минуло відтоді, як мама і Олексій Миколайович познайомилися та побралися. Ми жили доволі щасливо, аж поки не прийшла біда: маму спіткала тяжка хвороба, і два роки тому її не стало. Тоді я вперше відчула, що таке справжня самотність. Може, тому Олексій Миколайович усе ще терпить мене я дуже схожа на маму зовні, а він не готовий відпустити ці риси з дому.
Я не про зарплату заперечила я й зробила глибокий вдих. В мене інше питання.
Ну і що ж тобі треба? примружив очі. Він добре знає: якщо я чемна затія неабияка.
Олексію Миколайовичу, ви ж знаєте, як мені важко після маминої смерті Вона була єдиною, хто любив мене і підтримував.
А тому ти її постійно доводила до сліз? різко кинув він. Між нами завжди панувала важка тиша, коли мова заходила про маму. Не затягуй, кажи одразу, що треба. Я зайнятий.
Я трохи посовалась на стільці, не знаючи, як сказати так, щоб не образити й не викликати чергову хвилю критики.
Ви не могли б мені допомогти фінансово? Я хочу спробувати щось своє, бізнес якийсь, але потрібні гроші на навчання
Ні, відповів різко. Ти не впораєшся, ти й на роботі не те щоб найвідповідальніша. Я вже не знаю, як до тебе достукатися: пора дорослішати, Лесю!
Якщо допоможете, клянусь, змінилася б. Серйозно. Я вже втомилась від тусовок, безладу. Хочу, як усі працювати, будувати щось, сімю, дітей
Він якось дивно примружив очі, понервував.
В тебе хтось є? Хлопець?
Немає нікого, зітхнула я. Якби був вже б не просила у вас грошей. Самій важко все витягнути А з кимось удвох легше.
Тут ти права Але й чоловіки бувають різні, задумливо відповів і постукав пальцями по столу. Відчувалось щось крутиться на язику.
От що Якщо хочеш по-справжньому змінити життя, є в мене для тебе одна ідея. Пропозиція.
Я здивувалася такого повороту від нього не чекала.
Яка пропозиція? ледве стрималась, щоб не схопитись зі стільця.
Я дам тобі стільки грошей, скільки треба, але за однієї умови, загадково посміхнувся і відкинувся на спинку крісла.
Якої? серце стукотіло так, що, здається, чула навіть він.
Виходь за мене заміж.
Спершу мені здалося, що це жарт я навіть розсміялася. Але, глянувши на нього, зрозуміла: все серйозно. Вітчим зберіг спокійну ділову вираз обличчя і, здавалось, не бачить нічого дивного в такій пропозиції.
Ви жартуєте?.. Як таке можна пропонувати? зблідла я.
У нас із тобою значна різниця у віці. Але ти ж розумієш, що я не за романтикою це пропоную. За умовами угоди з великою польською компанією я мушу бути одруженим, це підвищує довіру. Всі навколо знають, що я поважав і кохав твою маму, та й ти не підеш розповідати всім, що наш шлюб фікція. Для тебе це шанс почати щось нове.
А чому не інша жінка?
Я довіряю тобі. Всі інші можуть підвести. Та й ти отримаєш те, про що давно мріяла квартиру в Києві, стартовий капітал, навчання за кордоном, і стабільність. Шлюб фіктивний. Якщо погодишся живемо окремо, контакт для ділових зустрічей, потрібен лише штамп у паспорті. Жодних зобовязань.
Я обмірковувала, а він коротко кивнув: подумай.
Вийшовши з кабінету, я стояла в коридорі, ще не вірячи у почуте: вийти заміж за Олексія Миколайовича? Того, кого не бачила ані як батька, ані як чоловіка, лише як маминого супутника і роботодавця? Але його пропозиція здавалася ледь не єдиним рятівним колом: квартира на Голосіївській, вклад на рахунку у гривнях, навчання у Варшаві А головне свобода. Зваживши всі “за” і “проти”, погодилась.
Ми розписалися, тихо, нікому нічого не пояснюючи. Він виконав усе: купив квартиру, дав сто тисяч гривень на розвиток власної справи, оплатив навчання, забезпечував гідно. Я, своєю чергою, була розсудливою: супроводжувала його на зустрічах, підтримувала легенду про зразкову пару.
З часом моє життя перевернулося. Я різко заспокоїлася, більше не тусувалася, не встрявала в дурні конфлікти з колегами. Вже через декілька місяців стала дивитися на Олексія Миколайовича зовсім по-іншому: він розумний, хазяйновитий, уважний. З ним цікаво навіть просто мовчати у машині дорогою з Борисполя на Поділ. Тільки тепер я зрозуміла, що мама знаходила в ньому особливого.
Минув рік. Я жодного разу не пошкодувала про цей шлюб чи то партнерство?
За цей час він підписав потрібний контракт. Ми обоє знали, що домовленість добігла кінця. Домовились розлучитись. Прийшли до РАЦСу, і раптом я відчула не хочу, щоб усе закінчувалось. Поки чекали у черзі, я наважилась:
Ти впевнений, що хочеш розлучення? питаю ніби між іншим.
А ти? подивився на мене серйозніше, ніж будь-коли.
Я не хочу. І не готова до прощання.
І я, раптом мяко сказав він і притягнув мене до себе. Але якщо ти залишишся моєю дружиною, то вже по-справжньому.
Так, відкрито і чесно сказала я.
Ми так і не зайшли до РАЦСу. З того дня почали нову історію вже без жодних домовленостей.
