ВСІ МИ ЇЇ ОСУДЖУВАЛИ
Олеся стояла в соборі і тихенько плакала. Це вже тривало хвилин пятнадцять. Я не міг зрозуміти: «Що тут робить ця примхлива пані?» думав я. Як не як, побачити її саме тут було для мене справжньою несподіванкою.
Ми з Олесею не були знайомі, але я бачив її часто. Живемо в одному багатоповерхівці на Оболоні, ходимо в той самий сквер. Я з чотирма дітьми, вона з трьома собаками.
Осуджували її всі: і я, й інші мами з малечею, і бабусі, які щодня сидять із насінням неподалік підїзду, й сусіди, й навіть перехожі підозрюю.
Олеся була дуже вродлива, завжди сучасно вбрана, здавалася легковажною й самовпевненою.
Та подивіться, знову поміняла чоловіка, бурчала баба Ніна на лавці біля підїзду.
Вже третій за рік!
Може дозволити собі, грошей не рахує, погоджувалася з нею її подруга баба Марія, заздрісно поглядаючи, як Олеся сідає з новим кавалером у свій дорогу «Шкоду».
Син баби Марії, пятдесятирічний Семен, й досі їздить на стареньких «Жигулях».
Уже б дітей народжувала, а то вік підтискає, додавав до розмови дід Іван, постійний опонент бабусь, але в питанні осуду Олесі вони були єдині.
Потім на тій лавці довго й зловтішно обговорювали, що й цей Олесин кавалер втік. Згідно висновків: «Бо гуляща! І вдома у неї, певно, псами тхне!»
Та найбільше Олесю не сприймали ми тати й мами малюків.
Поки ми бігали схарапуджені по майданчику, ганяючи по гірках, гойдалках, у кущах і на смітниках своїх діточок (а діти вміють знайти пригоди будь-де), Олеся спокійно прогулювалася із своїми «шавками» парком, іноді навіть поглядаючи у наш бік із ледь помітною іронічною посмішкою. Мовляв, самі винні, що так завелися, а я, ось, живу у своє задоволення. А ви все рахуєте, чи вистачить гривень Софійці на курточку й чобітки, чи може ці чобітки ще почекають.
Одразу видно чайлдфрі, казала моя знайома Наталка, мама трьох непосидючих хлопчиків.
У багатих свої вибрики песики, котики, морські свинки, погоджувалась вагітна двійнятами Оксана, витягаючи старшу доньку з яблуні.
Проста егоїстка, не хоче морочитися, по закордонах літає. Я море сім років не бачила, зітхала мати-пятидітна Марина.
Так, так, відразу погоджувався я з усіма, навіть із бабками у дворі. І біг рятувати з чергової халепи свою Оленку, яка побила коліно й кричала на весь сквер.
Псарню розвела, краще б дитинку удочерила, раптом якось гучно сказала літня жінка з онуком, коли Олеся зявилася з собаками.
Це не ваша справа! рішуче відповіла Олеся, обернувшись. Хотіла щось додати стрималася.
Диви, іще й хамить! вигукнула слідом бабуся.
Я ще кілька секунд поглядав на Олесю, що плакала в церкві, і вийшов надвір.
Зачекайте, почув я раптом позаду. Стривайте
Олеся наздогнала мене біля брами храму.
Це ви постійно гуляєте у сквері з чотирма дівчатками?
Ну так. А ви з собачками.
Так. А… Можна з вами поговорити?.. Я завжди милуюся вами й іншими мамами. Ви навіть не уявляєте
Я подивився на неї з подивом. Тільки хотів сказати: «Чайлдфрі ви, егоїстка» і згадав її нібито зверхні погляди.
Ми сіли на лавку. Олеся говорила багато, цілими хмаринами прокручувала свої болі та сльози. Було видно, як їй кортить виговоритись.
Олеся виросла в дружній, теплій родині і завжди мріяла мати багато діток. Вийшла заміж з великої любові, проте дві завмерлі вагітності, а далі вердикт від лікарів: безпліддя. Чоловік не витримав і швидко лишив її саму.
З другим стало так само довге лікування, спроби, а по результату ледь не померла від позаматкової вагітності й той чоловік зник.
Був і третій «кавалер», але цей утік ще до того, як дізнався, що дитина можлива. Йому подобалась Олесина авто, її достаток, а про дітей він і думати не хотів.
Я могла би все віддати, щоб мати бодай одне немовля! з очима, повними сліз, сказала Олеся.
Я думав, ви просто обожнюєте собак, ледь не розгублено відповів я.
Так, я люблю собак, всміхнулась вона. Але це не означає, що дітей ні.
Щоб не так сильно відчувати самотність, Олеся взяла собі Тепу. Згодом знайомі попросили кілька тижнів потримати у себе Майка і він так і залишився. Феню вона підібрала на морозі, маленьким цуценям.
Згадався мені тоді голос бабусі: «Псарню розвела». Й бурчання діда Івана: «Часики тикають». Олесі вже був сорок один, хоч на вигляд дав би не більше тридцяти.
Олеся вирішила забрати дитину з дитячого будинку. Їй безмежно сподобався шестирічний Коля. Вірніше, він перший підійшов і попросив: «Будеш моєю мамою?» «Буду!» прошепотіла вона.
«Егоїстка, не хоче морочитися», згадалося мені зітхання Марини.
Але Колю Олесі не віддали: його мама, хвора на шизофренію, була ще в правах. Для Олесі це стало ударом. Дитина страждає, й не можна нічого вирішити.
Потім зявилася нова історія чотирирічна Леночка. Її вже двічі забирали і двічі повертали характер у неї енергійний, неспокійний. Казали, що коли другий раз її вели назад, маля плакало, хапалось за спідницю й кричало: «Мамочко, не кидай мене, я вже буду чемна!»
Коли Олеся вперше зустрілася з Ленкою, дівчинка відразу запитала: «А ти мене не повернеш?» «Ні, не поверну!», ледве вимовила крізь сльози Олеся.
З удочерінням теж виникли певні труднощі, в які вона вдаватися не стала. Але сказала твердо: «Це моя дочка, буду боротися за неї!»
В той день вона вперше прийшла до храму в житті. «Куди ще йти?» сказала.
Зявився отець Миколай, довго вони про щось розмовляли, і вона навіть щось записувала.
Все буде добре! З Богом! почув я востаннє його слова. І Олеся посміхнулась
Повертаючись додому, ми йшли разом.
Мабуть, ви думаєте, що я горда і піднята, тихо промовила Олеся. Насправді, я просто замучилась щось доводити всім. Вже стільки болю вислухала
Я мовчав.
Олеся запросила мене й моїх дівчаток в гості побавитись із собаками. Я, звісно, погодився. Обовязково навідаюсь, тільки трохи згодом.
А поки мені дуже соромно.
І я думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки в мені стільки бруду? Чому так легко віримо в найгірше про людину?»
Я щиро хочу, щоб у Олесі, у цієї неймовірної жінки, усе налагодилось. Щоб Леночка обняла її, пригорнулася і прошепотіла: «Мамо!» І знала, що її вже ніхто й ніколи не віддасть. Щоб поруч бігали і раділи Тепа, Майк і Феня
І, може, трапиться диво, й у Олесі буде справжній, хороший чоловік, а в Леночки братик чи сестричка. Бо так буває в житті, чи не так?
І щоб ніхто і ніколи більше не сказав їм ані слова зла.
Я зрозумів: перш ніж осудити, треба спробувати дізнатися людину. І обовязково залишати місце для співчуття та доброти у своєму серці.
