Чуже щастя
Я сидів у себе на городі, весна цього року настала рано ще лише кінець березня, а вже весь сніг зник. Розумію, що заморозки ще можуть повернутись, та поки сонце гріє, аж душа радіє хотілось щось зробити: підправити завалений тин, полагодити дровітню. В голові крутилося треба буде каченят завести, поросятко купити, та ще собаку з котом. Досить, обююся справами, сам сміюся з думок своїх, досить мріяти.
Руки аж зудять уже швидше б землю попорати, грядки облаштовувати, вдихати рідні пахощі чорнозему як у дитинстві, скинути взуття, побігти босим по свіжо-спаханій, ще мякій, ледь волого-запашній землі.
Ще поживемо, проказав я сам собі у порожній тиші.
Добридень, почувся несподіваний голос.
Я здригнувся, біля хвіртки стояла дівчина, ще майже дитина, худенька, у сірому плащику знаю, такі у профтехучилищах у нас видають. Туфлі хлипкі, ще й тонкі, колготки тілесного кольору, по весні в такому ходити ранувато. Молоденька ж, продригла замерзне, думав я про себе.
Дівчинка переминалася з ноги на ногу.
Вітаю, сухо кинув я.
Вибачте, можна до вас у вбиральню?
А як же, йди, он там просто, за куток повернеш.
Поглядом провів, як мчить.
Дякую, ви мене врятували. Я на квартирі шукаю місце, ви не здаєте випадково кімнату?
Ні, не збирався. А тобі навіщо?
Хотіла кімнату винайняти, в гуртожитку не хочу залишатися там курять, пють, хлопці ходять…
Ну-ну, і скільки маєш платити?
Сто гривень… більше не маю з собою.
Проходь, заходь у дім. Давай, шуруй.
Ой, можна ще раз до вбиральні?
Давай, поспішай…
А як тебе звати? питаю, заводячи у хату.
Лесюня… тихо прохрипіла, мов мишка.
Леся, значить. Ну, Леся, чого прийшла по-правді? дивлюся в самі очі.
Я хочу кімнату знайти…
Не бреши мені, Леся. Чого прийшла, кажи?
Можна ще раз у вбиральню?
Та що ж таке? Що трапилось із тобою?
Не знаю, із сльозами шепоче, вже несила терпіти.
Іди
Тихо рушив за нею.
В туалет біжиш? Маленьке? Чи велике?
Ні мале, болить усе…
Розберемося, а зараз кажи, чим прийшла.
Мовчить, збирається з духом.
Ну, слухаю. Якщо красти, то в мене нічого цінного. Хто тебе надсилав?
Ніхто. Я сама. Ви Ви Вишневський Андрій Йосипович?
Я так
Тату ти мене не впізнав Це я, Леся твоя донька…
Я завмер на місці. Мій обвітрений від роботи на городі та морозу профіль навіть не здригнувся.
Леся донечка моє сонечко
Так, тату, це я Мені в інтернаті твого адреса не давали, уявляєш? Казали не положено, а я, я вмовила виховательку, її Марина Сергіївна кличуть, вона мені допомогла, зробили запит і дізналися твоє імя, по-бацькові, а потім і адресу Ось я тут, тату.
Сидів нерухомо, сльози капали у втомлені долоні.
Леся, Лесюню донечко
Татку, татусю, дівчинка кинулась до мене на шию, як довго я шукала тебе, таточку. Я писала листи, а вони сміялися, казали, що зрадив, що покинув, як річ А я вірила, тату Я вірила
Я обійняв її, не сміючи повірити, як огрубілими мозолистими руками тримав свою доню, Лесеньку
Сиділи мовчки, обнявшись, слова зайві усе зрозуміло.
Пізніше я, пригадавши, чого бабуся мене вчив, набрав води, запарив чаю з м’ятою, укутував доню, мою Лесю-красуню. Доню, кровиночко моя, зміст мого життя. Є для чого жити Господь змилувався, ще не все втрачено
Сад, порося, треба пальто сюди підігнати. Є ж заощадження. А я думав геть уже поживу свою допожив, а тут донька, Лесюня…
***
Тату!
Ну?
Таточку
Кажи, люба.
Лесюня взяла з миски пиріжок, що я сам напік, щічки давно округлилися, приодяг її гарненько, і сам, відчуваю, наче помолодшав.
Таточку, я закохалася
От чудасія.
Так. Він такий хороший, Даниїлом зветься Познайомитися з тобою хоче.
Я не знаю навіть
А сам думаю ось і добігають кінця щасливі дні. Дали мені, а тепер і заберуть
Татку, не думай дурного, я тебе дуже люблю. Як довго я тебе шукала. Ми з Данилком онуків тобі нарадимо, татку! Рідненький мій!
Познайомились добре Данило, хлопець із нашого села, господарський, розсудливий, мені до вподоби. За такого й не соромно видати дочку, подумав я.
Часи теперєшні були скрутними: дехто ледве мав хліба, а хтось собак годував ліпше, ніж людей.
Ми з Лесею й Данилком не бідували: руки мав золоті фабрику закрили, пішов у місцевий кооператив, платили добре, Леся мала фірмовий одяг, і зятя свого теж одягнув.
Данило на місці не сидів: паркан новий спорудив, два зруби у хаті з побратимами замінили, баньку підправили, сарайчик для свині зладнали зажив наш дім веселіш, ніж коли дочка й знайшлась.
Моє серце потепліло, ожило, жити захотілось із потрійною силою за всі ті роки, за все, що було соромно згадувати, і що ночами тиснуло, аж ковтка не зробиш
Тату, татку? Тобі зле?
Та ні, доцю, йди спочинь
Можна я з тобою полежу?
Авжеж, тиснусь до стіни, даю місце доні.
Моя маленька, серденько, аж рветься від любові. Ось вона яка, батьківська любов! Дякую, Боже, за те, що дав відчути.
Справили весілля, Данилко з Лесею залишилися зі мною я, наче макова квітка, квітнув. Усюди казали: Андрію Йосиповичу, ви стали іншим, на роботі не пізнати посмішка аж світилась.
Буде чи онук, чи онучка, шепотів я на перерві колегам. Ой, хвилююся
Щаслива моя Леся, зітхають колеги, як я її люблю!
Онук! Онук Михасик на честь мого діда, батька мого названий, строгий був, але справедливий, посміхаюся, хлопʼя гарненьке, не можу натішитись. Онуків не носив на руках після Лесі ніколи. Стільки літ минуло. Обіймаю малого, а серце радіє от воно, справжнє щастя.
Тільки й думки про Михасика. Він найкращий, найкрасивіший, бабусин радість ніде його від мене не дінеш.
Данило задумав будову хатину нову, простору, і місце мені є. А як без мене? Не уявляли.
Молодь не зупиниш: відкрили фірму будівельну з братами, магазин із матеріалами, живуть спокійно…
Та стається ще добра новина: буде дівчинка, онучка. Яких суконь я тільки їй не нашив, до чого лиш фантазія дійшла. Соломійка, найкраща, красивенна.
Дім повний дитячого сміху й радості.
Та лиш оце груди наче пече вогнем…
Тату, рідненький, чому мовчав? Де болить?
Все добре, доцю…
***
… Пізно. Безсилі ми…
Лікарю, як же так… Це ж мій тато…
Я розумію, співчуваю…
***
Лесю, доню, годинник мій спливає, прости. Ти подарувала мені стільки щасливих років, ти спасла мене тоді, прийшла… моя рідна…
Татку, не кажи дурного…
Доню, мушу зізнатися. Я… не твій тато, Лесю. Прости…
Тату! Ніколи так не кажи! Ти мій, тільки мій тато. Навіть чути не хочу інше. Ти мій тато
Так… зрозумів, доню… Там зошит мій, почитай… Прости, Лесю, я тебе люблю.
І я тебе люблю, татку.
***
Лесю, поїла б…
Зараз, Даниле… Ти йди.
Я сиділа у кімнаті батька, читала його зошит. Там усе його життя: суворе, смішне, й чорне, а часом святкове.
Мати його, Текля Іванівна, батько на фронті загинув. Андрійко хлопчик-квітка… У злодія закохався, чортова удача… Втіхи, а далі прірва, небезпека, кров бурлить усе, як у молодості. Злодій пропав по таборах, залишився ні з чим ні дитяти, ні кота, тільки хата від мами.
Лікарі чекай, більше нічого не буде. Раз у церкві був, просив прощення…
Він подумав хоч трохи побути батьком, подивитися, відчути… І прийшла Леся, доня, радість, про яку не мріяв навіть. Щастя! Дочка моя, душе моя, серце моє. Недуга ніби й відступила…
Спершу боявся раптом доня дізнається, що не біологічний тато, чи може просто така доля. Потім перестав боятися, став по-справжньому жити, як усі. Нарешті повірив, що заслуговую.
Прости мене, донечко, що вкрадене у когось щастя полюбив, як своє…
Татку, плачу, таточку мій, я сподіваюся, ти мене чуєш.
Я знала, я майже відразу здогадалась. Коли у вас жила, мені сказали: не той тато, а Ігор Степанович був моїм. Я його знайшла він відмовився навіть спілкуватися, згодом одружився, про мене навіть не згадував… Мати боялася, щоб про це не довідалися, зі мною навіть грошей дала, аби я відійшла. Я втекла, тяжко захворіла…
Памятаєш, таточку, як сильно я горіла? Ти, рідненький, я дякую Богові, що мене до тебе привів Я тебе так довго шукала. Добре, що тоді так воно склалося може, це й не помилка зовсім.
Таточку, як далі без тебе жити…
Лесю, Лесюнько…
Даниле, нехай поплаче… Втратила батька, ти що…
***
Бабусю, а Андрій Васильович був добрий?
Дуже, дитино.
А красивий?
Найкрасивіший, Михасику…
А чому ти мене так назвала?
Твій прадід Михайло був найсильніший у нашому роду.
А він мене бачить?
Завжди бачить, за тобою стежить, оберігає.
Я тебе люблю, прадідусю Андрію, кладе хлопчик польову квітку на могилу.
І я тебе люблю, дитино, шелестить тополя. І ми любимо, підхоплює вітерець.
… Знаєте, життя насправді складніше, ніж здається. Іноді те, що вважав чужим щастям, виявляється твоїм. Головне не боятися любити й давати шанс тому, кого тобі послав Господь.
