…Поїзд рухається вже другий день. Люди давно познайомилися, випили не одну склянку чаю, встигли розгадати десяток кросвордів. Розмови поступово перейшли на «про життя». Справжній феномен попутника особливо відчутний саме у потягах тут люди часто діляться такими історіями, яких ніде більше не почуєш.
Я сиджу на боковому місці, а в сусідньому купе троє сивих жіночок жваво обговорюють рецепти вареників та діляться способами плетіння вовняних шкарпеток на спицях. Потяг якраз перетинає міст, з якого відкривається чудовий краєвид блакитне небо, сонячний теплий полудень, широка річка, по якій несуться легкі хвилі. Високо на пагорбі, порослому смарагдовою травою, стоїть білосніжна церква із золотими банями.
Жінки притихли. Одна з них перехрестилася.
Ой, розповім я вам одну пригоду, озивається її подруга. Вірте чи ні, як хочете.
Було це декілька років тому, навесні. Живу я сама, дітий нема, чоловіка вже давно поховала. Село наше невелике, проте простяглося уздовж обох берегів річки. Щоб у магазин чи на пошту навідатися, треба містком перейти на інший берег. А в той день із самого ранку подзвонив мені брат, каже їду у відрядження, заїду до тебе, навіть обїзд зроблю, давно не бачилися. Оце пораділа! Думаю, треба в магазин збігати прикупити чогось, борошна, цукру, спекти пиріжків гостеві дорогому. Швиденько накинула свою куцюбку, навіть не застібнула, лиш запахнулась, у валянки вскочила й мерщій.
Добігла до річки й замислилась: «До моста далеченько. А може, перекинути по льоду?» Дні вже потеплішали, проте ночами ще стояли морози. А от рибалки, що сиділи он біля мосту, додавали мені впевненості. Думаю, якщо такі кремезні чоловіки із вудочками й снастями не провалюються то вже я, невеличка та моторна, точно дійду.
Обережно зійшла на берег. Крок, другий лід ніде не тріщить. Думаю, нормально, проскочу. Тут річка звивається, вузеньке місце, часу піде небагато.
Повірте, навіть зразу не зрозуміла, що провалилася під лід, продовжує жінка. Наче окропом облило, подих перехопило, лиш коротко скрикнула і все. Хапаюсь вгору, а куцюбка тягне на дно. Добре, що незастібнута була! Водою скинула, легше виринати стало. Ой, як страшно, коли тримаєшся за краї льоду, а він з хрустом ламається і ти знову йдеш у студену воду. Крикнути не можу голос зник.
Бачу сусідка стоїть на березі й уважно дивиться на мене. Я рукою махнула їй мовляв, поклич рибалок. А вона повільно відступає і йде геть! Думаю: «Ось і кінець, тоне баба Марія, брат приїде, не знайде вже…»
Ще раз рвонула лід знов лопається. Раптом бачу, чоловік до мене біжить. Звідки він тут узявся? Тільки ж нікого не було. Як помітив не знаю.
Лягає на лід животом, тягне до мене руку й гукає:
Йди до мене! Тримайся, ти зможеш!
Звідкись сили взялися. Але тут і під ним лід затріщав. Він кинувся до берега, вирвав молоденьку берізку, повернувся назад, простягнув мені її. Я за гілки хапаюсь, а руки ковзають змерзли, на вітрі все льодом вкрилось.
Він підтягнув дерево, розвернув товстим кінцем, знову мені штовхає:
За корінь чіпляйся! За корінь!
Я вчепилася й він мене, мов ріпку, витягнув. Лежу на кризі, а сльози як льодинки. Бачу чоловік до мене схилився.
Жива, голубонько? питає.
Киваю, відповісти не можу.
Слава Богу, каже він. Йди додому, не бійсь, хворіти не будеш.
Сльози обтерла, звелася на ноги. Озирнулася а чоловіка цього й слід пропав. Куди міг подітися? Усі береги відкриті, до повороту річки далеко бачила сама, як рибалки бігли.
Один із рибалок допоміг дійти додому. Переодяглась, гарячого чаю випила. Сиди-не сиди, а в магазин треба.
Знову пішла, вже через міст перейшла. Підходжу до магазину, а біля ґанку та сама сусідка стоїть дивиться на мене, як на привида, хреститься.
Та ти що, не потонула?!
А чому ти не покликала на допомогу? питаю у відповідь.
Подумала, що раз підкотилася і ти, і я підемо на дно. А до рибалок все одно не встигну. Якщо маєш втонути значить, така доля. А ти взяла і не потонула. Ото ж добре все закінчилося.
Брат у гостях побув лише день, вирішила йому про все не розповідати. А коли зібрався, я пішла по селу, спитати може, хтось знає чоловіка, який мене врятував? Та ні, ніхто такого не бачив, і до когось у гості не приїздив, і зодягнутого так дивно ніхто не згадав чи то в плащі з капюшоном, чи то ще в чомусь.
У нас дворів мало. Кого в гості не приїде усіх знаємо. А цього чоловіка десь раніше бачила, та згадати не могла, де. Поїхала я в сусіднє село до церкви поставити свічку за спасіння. Ледь зайшла до храму, мало не впала із ікони на мене дивився мій рятівник, святий Миколай Чудотворець. Так і присіла перед образом. Потім довго з батюшкою розмовляли.
Отака правдива історія. І справді не хворіла з того часу, навіть не кашлянула, закінчила розповідь жінка. Вірите не вірите, вам вирішувати.
