Галина поспішно повернулася з базару додому, натомлена, але з полегкістю відразу розклавши покупки по кухні. Враз пролунав дивний гуркіт із синової кімнати. Галина, стривожена, покинула все й пішла подивитись. Відкривши двері, застала невістку над відкритою валізою.
Валюся, дочко, куди це ти зібралась? з тривогою запитала Галина, дивлячись як Валентина пакує речі.
Їду я… Більше не можу… крізь сльози прошепотіла Валя.
Та куди ж ти, серце моє? Що трапилось? розгублено питала Галина.
Валентина мовчки простягнула листа. Галина розгорнула папір і завмерла, прочитавши рядки, що мов лезо по серцю.
***
Іван привіз Валю до рідного села на Полтавщині. Мати зустрічала з радістю нарешті, тридцятирічний син привів до хати дружину. Доля не подарувала Галині другого сина важка робота, господарство велике. Батько Івана покинув світ, залишивши міцний дім і обійстя. Вона сама вивчилася й трактор водити, і поле орати, і худобу порати.
Валя була на десять років молодша за Івана, тоненька, прекрасна, як соняшник у полі. Без роду і родини сирота, з дитбудинку. Галина прийняла її, мов рідну. В селі Валю вважали щасливицею дістався їй парубок статний, з доброю хазяйкою-матір’ю. Народила Валя трьох дітей двох синів і доньку, господарство розгорталось, ніби новий світанок.
Та коли наймолодшій було пять, а старшому синові десять Іван почав рватися до міста, «на заробітки».
Синку, навіщо? Усього вдосталь зарплати ваші, моя пенсія, город, худоба, відмовляла Галина.
Набридло! Перевезу вас у місто, відрубав Іван. Будинок час продати.
Іване, тут школа, тут земля! благала Валя.
Ти ж із міста, Валю, маєш зрозуміти, відмахнувся чоловік.
Я з дитбудинку, Іване, сімї не мала. А твоя мати? Хто про неї подбає?
Іван не слухав. Поглянув на змучену, виснажену Валю й додав крізь зуби:
Очі б мої не бачили! Наведися до ладу.
Галина з невісткою жили мирно й затишно. З часом стали одна одну матірю й донькою називати. Коли Іван поїхав лишив конверт із грошима, подарунки дітям і поїхав у даль.
Листи писав рідко. Після року поїздок та чуток село захвилювалося. Друг Івана давно повернувся, а про Івана казали живе з багатою городянкою, ремонтував їй квартиру й оселився у неї. Галина спершу мовчала не хотіла ламати серце Валентині. Одного вечора Валя прийшла, зібрана, заплакана.
Куди ти, Валю? знову стривожено спитала Галина.
Валя натомість мовчки сунула листа. На пожовклому аркуші рівними буквами:
«Валю, пробач, у мене інша. Хата залишиться після мами не гай часу, забирай дітей і вирішуй своє життя. Ось трохи гривень. Решта не моя турбота. Іван.»
Галя опустилась на стілець.
Як він поїхав, так хай і буде. Не покину вас, нікого не відпущу. Моїм дітям чужих хат не треба, і тебе, дочко, під своє крило захищаю.
***
Минали роки. Одного дня Іван вертається, не сам із новою дружиною й дорогим авто. Не чекав зустріти дітей у рідній хаті. Донька, вже доросла, кинулась до батька, слізьми вмиваючись. Старший син підійшов, подивився та мовчки відвів сестру. Середній з ними.
Ходімо, то не тато, а зрадник. Поле орати треба, тихо мовив старший.
З-за хати затихано заревів трактор син орав поле. Діти доглядали кролів, яких рідше не було в їхньому господарстві. Сімя вижила без батька й навіть стала ще міцнішою.
А їхня мати де? спитав Іван у матері.
Не суди по собі. Валентина, памятаєш твоя дружина. Ось-ось із роботи вернеться. Ну, чого ж завітав, з новою дружиною?
Ми про тебе, мамо, відповів Іван. Плануй продавати господарство. Ми підберемо квартиру в місті, і грошей вистачить.
А дітям що? Як ти собі це уявляєш?
Дітям у місті буде краще, старається переконати нова дружина.
У дітей про це забули спитати. Все гулять, мамо не стане куди ж без сімї?
Ти думай, ми покупця вже знайшли, але багато часу немає, додав Іван.
Не мені вирішувати, тихо сказала Галина. Я тут лиш поки хазяйка.
У хату зайшла Валентина у вишитій сорочці, сережки з білими коралями, з гордою осанкою.
Які гості! Чи стіл накривати?
Іван аж розгубився Валя розцвіла, стала красивою, впевненою. Не стримав захопленого погляду.
Ну, гість сказав гість і піде, Галина подивилась просто у вічі. Дякую, Іване, що відвідав стару матір. Більше прохання не приходити.
Іван мовчки поклав папірець із номером телефону.
***
Коли Галина відійшла, Іван, постарілий, повернувся до села. Діти вже мали свої сімї. Зустріли батька як чужого. Дочка навіть не підійшла.
Валю, діти виросли. Хата моя, можу тут жити. Я розлучився. Повертаюсь. Хочеш лишайся, ні твоя воля.
Валя спокійно принесла документи. На них стояло імя хата переписана Галиною на Валентину того самого року, коли Іван пішов. Валя нічого не сказала, і Іван пішов геть. Вона лишилась дітям і онукам добра господиня, сильна, як тільки українка й може бути.
