Мені сорок років, і двічі я стояла на порозі шлюбу. Не тому, що не кохала а тому, що кожного разу розуміла: весілля означає втратити частинку себе, розчинитись у чужих очікуваннях.
Я адвокатка з міжнародного права, жінка, яка літає між Бориспільським аеропортом, готелями у Львові чи Харкові, незліченними Zoom-зустрічами, перемовинами з клієнтами з різних країн. Ці роки наче експрес-електричка: 14-годинні зміни, навчання у вагоні, сон на чужих лавках, відмовлені відпустки, холодні коридори терміналів. Моя родина проста, несказанна, не з тих, що зберігають долари у стінах. Все, що маю, вибудувано руками і часом.
Першого нареченого я зустріла, коли мені було 34. Він кардіохірург, мав свою клініку у Києві, упорядкований ритм, стабільні гривні на рахунку. Спершу все було як калейдоскоп: нічні переписки, вікенди на авто, бажання бачитися частіше. Через вісім місяців він запропонував одружитись у ресторані «Старий маяк», перед усіма гостями. Я сказала «так», у сльозах обійняла його, набрала маму того ж вечора. А потім почалась туманна буденність: «коли ти переїдеш сюди», «коли залишиш свої поїздки», «коли знайдеш щось спокійніше». Він ніколи не питав, чи справді я хочу змінити життя мовби було очевидно, що я повинна пристосуватись до його реальності.
Одного вечора у його квартирі, коли він роздивлявся лікарське розклад, я гортала свій календар, повний рейсів і перемовин. І раптом мене охопило відчуття, що у шлюбі я стану «дружиною лікаря», а не тією, що сама збудувала свій шлях. Через два місяці я повернула йому каблучку. Ми плакали обидва. Боліло, але жалю не відчуваю.
Другий випадок був інший. Я зустріла його у свої 37 прямо у аеропорту. Він був пілотом «МАУ», ми заговорили про затриманий рейс, а потім вечеряли у Харкові. Він був уважний, смішний, захоплений мандрівками, як і я. Через рік зробив пропозицію не у ресторані, а у готельному номері, після багатогодинного польоту. Я погодилась: вперше відчула, що хтось розуміє мій темп.
Але все стало дивно-сюрреалістичним: раптові зміни настрою, телефони на беззвучному, стерті повідомлення, відмовки щодо рейсів, які не пасували до розкладу. Одного дня з незнайомого номера мені написала жінка ніби натякнула на деталі, які могли б знати лише близькі. Доказів у мене не було ані фото, ані юридичних документів, лише мозок як пазл, що склеював відсутності і маленькі брехні.
Вечір, мій київський дім, я готую чай і питаю в нього напряму. Він заперечує все, дивиться в очі, клянеться: «ти вигадуєш». Тієї ж ночі я знала весілля не буде. Розірвала заручини, без сцени, без сварки. Сказала: не можу бути з тим, кому більше не довіряю.
Зараз мені сорок. Знаю, що для дітей це вже не найлегший час. Проте паніки немає. Спокійно живу є карєра, свої подорожі, дім, вечори у мовчазній квартирі, ритм, який не навязаний. Я не відчуваю порожнечі повнота інакша.
Часто питають: чи жалкую, що не вийшла заміж? Завжди кажу одне і те ж: жаліла б, якби одружилась заради компромісу чи зради.
Майбутнє як сюрреалістичний сон: ніхто не знає, що буде. Але я спокійна.
Мені 40 років, і двічі була за крок до шлюбу – не тому, що не любила, а тому, що обидва рази зрозуміла: одружитися означає втратити частину себе.