Нічний експрес
Двері тролейбуса склалися гармошкою, й тепле повітря вирвалося з салону парою у нічну прохолоду київського червня. Пятірка веселих хлопців, уже «зігрітих» дешевою настоянкою, увірвалася всередину так гучно, що підошви їхніх кросівок навіть переступили через совість: то об сходинки, то об трубки поручнів, то об ноги випадкових пасажирів.
Із пасажирів у салоні самотні, як вареники без сметани, ніхто навіть не намагався робити зауваження галасливій молодіжній бригаді. Ті кричали одне на одного, жваво обговорюючи високодуховні питання, а саме куди, коли і чого саме їхні інтимні органи заслуговують слави. Кожну таку «мудрість» закріплювали здоровенним глузливим сміхом і символічним стуком пляшками об сидіння, немов святкували вручення Шевченківської премії.
Тролейбус із характерним українським хрипом зачмихав моторами, двері знову зімкнулися й гармошка випросталась якраз під колір нічного неба. Зробивши плавний старт, машина попливла проспектом Перемоги, залишаючи позаду всіх, окрім новоприбулих гуляк. Усього душ десять, разом із кондукторкою пані Галиною, у якій можна було роздивитися і тяжку долю, і архаїчні окуляри, старші за будь-кого серед молоді.
Молоді люди, оплачуємо проїзд, мовила пані Галина голосом, у якому втома боролася з надією.
Проїзний! впевнено відригнув Степан.
У мене також! підхопив Васько з продавленою пляшкою у руці.
І мені вже купили! закричав наймолодший, Максимко, із пушком на губі й рухами електричної трясучки.
Покажіть, будь ласка, промовила Галина так сухо, що в повітрі похололо.
А ви свій спершу покажіть! вереснув плечистий Орест, іскристою пивною піною окропивши ближній простір.
Я кондуктор, невимушено відповіла Галина.
А я електрик! Мені тепер за світло не платити? не здавався Орест, а його пляшка вже булькала десь на куртці, поширюючи аромат старого пива.
Молоді люди, озвалася Галина з тією інтонацією, де «люди» звучить, як «гість на весіллі». Якщо проїзд не оплачуєте, виходьте.
Як тільки вона це сказала, тролейбус зупинився і всі інші пасажири, не кажучи ні слова, стрімко висипалися з салону.
Тобі сказали, що у нас проїзні! прокукурікав Максимко, надувачи худу грудну клітку.
Валеро, їдемо на базу! покликала Галина до водія.
Так точно, Валеро, хлопці знічено захихотіли, витираючи уявні сльози по щоках.
Після німих імітацій тролейбус здійснив розворот просто посеред дороги. Не минуло й десяти секунд, як у Сашка нарешті промайнула ідея:
Хлопці, як тролейбус тут розвернувся, якщо він на дротах? мовив непідробною цікавістю. Але решта тільки знизала плечима мовляв, іще одна велика таємниця, як куліш без сала.
Тролейбус несподівано прискорив хід, обганяючи навіть розслаблені таксі й білу «Таврію». Лампи в салоні затремтіли, більшість і зовсім згасли тільки вікнами мигали реклама «Паляниця» та підсвічені білборди. Галина мовчки сиділа на своєму місці й дивилася вперед. Зупинок більше не було.
Ей! Шеф, ти куди нас везеш? нарешті прорвався Васько, у кого язик ще не «зламався».
У відповідь гробова тиша.
Та чуєш! Зупини, ми вийдемо! просили вже з надломом у голосі, ніби просили вибачення у мами після поганої оцінки.
Галина й далі не рухалась, мов відливана з бетону.
Міста вже не було: вони летіли під темним полем, делише ліхтаря не видно було й жаби. Мобільники повитягували з кишень, але замість звязку лише просили оновити сторінки та крутити коліщатко «Зачекайте».
Щойно тролейбус звернув кудись у поле, Орест зі страху став погрожувати:
Ви знаєте, де я працюю?! Якщо завтра мене не буде на роботі на пенсію прощавай!
У відповідь традиційно вимкнулися ще й передні фари. Максимко зовсім знітився:
Будь ласка, випустіть нас, мені до ЗНО готуватися треба! тоненьким фальцетом молився він.
Тролейбус розтинав тишу нічною магістраллю, а хлопці тремтіли, як молоді верби, згадуючи інструкції зі звільнення заручників. Відчайдушно гатили пляшками по вікнах, пальцями дряпали двері-гармошки, але марно.
Нарешті дійшли до справжньої суті життя грошей.
Ось, пані Галино, здачі не потрібно! Тільки поверніть у Київ! Благаю!
Кондукторка й далі була як віскова скульптура. Салон заповнився благаннями прощення, слізьми та закликами до совісті. Та тролейбус котив далі, доки не підїхав до величезного Дніпра, на березі якого вже хтозна-відколи чекала повна таїнств тьма.
Де ми? перешіптувалися хлопці.
Утоплять, плакав Максимко, стискаючи зуби.
Сергію, а ти тролейбусом керувати вмієш? Колись же хотів на курси! Давай, може, якось вимкнемо їх, га? спитав Васько, але Сергій тільки похитав головою, мовляв, тут навіть YouTube відео не допоможе.
Передня двері відчинилася кондукторка вийшла у світло місяця. Її силует відбився на лобовому склі, а в руках блиснув дивний подовгуватий предмет.
Все Нас застрелять, потім у Дніпро запхають схлипував Орест, присідаючи ближче до хлопців.
Раптом у салоні спалахнуло світло та пані Галина, весело підстукуючи підборами, повернулася з швабрами та відром!
Ось що, хлопці, відмиєте стіни дам ганчірки: тоді за сидіння й підлогу. Потім, можливо, поїдете додому. Скарги є?
Пятірка синхронно затрясла головами, мов соняшники на полі.
Ніч була довга. Розподілилися: двоє бігали по воду, один змінював ганчірки, ще двоє виносили брудну до незрозуміло-звідки взятої велетенської бочки, водоймище якої давало підозру, що тролейбус тут «на базі» не вперше.
Закінчили вже при світанку. Тролейбус блищав навіть вікна сяяли, мов у салоні краси. Хлопці, давно вже проспівши всі дурні замашки, працювали мовчки й злагоджено. Коли завершили прибирання, Галина з посмішкою пробила всім квитки й тролейбус тихо погурчав у напрямі Києва.
Нічних бешкетників розвезли по зупинках, а тролейбус рушив новим маршрутом: зустрічати світанок і нову порцію пасажирів, свіженьких і ще не дуже обізнаних із правилами нічної поїздки.
