Моя колишня дружина
Це сталося два роки тому. Термін моєї відрядження добігав кінця, і я вже мав повертатися додому, до Кременчука. Придбавши квиток, вирішив трохи пройтися містом у мене ще залишалося три години до відправлення. На вулиці до мене підійшла жінка, яку я відразу впізнав.
Переді мною стояла моя перша дружина, з якою ми розлучилися дванадцять років тому. Ярина майже не змінилася, хіба що обличчя стало блідішим. Мабуть, зустріч схвилювала її не менше, ніж мене.
Я страшенно її кохав, болісно. Саме тому і розлучилися: через мою ревність, яка не знала меж ревнував навіть до її рідної матері. Варто їй було трохи затриматися в грудях мені ставало нестерпно, і здавалося, що ось-ось серце вискочить.
Зрештою, Ярина не витримала моїх щоденних розпитувань: де була, з ким, чому. Якось після роботи я приніс додому маленького цуценя, бажаючи порадувати дружину несподіваним подарунком. Зайшов до кімнати порожньо, лише на столі записка.
У записці Ярина писала, що йде, хоч і все ще кохає мене. Мої підозри просто зламали її, і вона вирішила розлучитися. Написала, щоб я пробачив і не шукав її
І ось, через дванадцять років після нашого розставання, я випадково зустрів її у місті, де був у відрядженні. Ми довго розмовляли, і я згадав, що ризикую запізнитися на міжміський автобус. Нарешті змушено сказав:
Пробач, мені вже час іти, інакше запізнюсь на рейс.
Ярина зупинила мене:
Олесю, зроби мені, будь ласка, одну послугу. Розумію, що ти поспішаєш, але заради усього хорошого, що було між нами, не відмов мені у проханні. Зайдімо до однієї установи для мене це дуже важливо, а одна я не наважусь.
Я, звісно, погодився, але попросив: «Лише швиденько!» Ми зайшли до великої будівлі й чимало блукали з коридору в коридор, спускалися й піднімалися сходами. Мені тоді здавалося, що минуло не більше пятнадцяти хвилин. Повз нас проходили люди різного віку: від школярів до літніх бабусь. Я чомусь не задумався, чому діти й дорослі ходять в адміністративній будівлі. Всі мої думки були про Ярину.
У якийсь момент вона зайшла в двері й зачинила їх за собою. Перед тим, як зачинити, подивилася на мене як прощаючись і сказала:
Все так дивно Я не могла бути ні з тобою, ні без тебе.
Я стояв біля дверей, чекаючи, коли вона вийде. Хотів запитати, що вона мала на увазі цією фразою. Проте вона не виходила. Тут мене ніби осінило: я ж маю виїжджати, а досі тут стою й запізнююсь! Оглянувшись, я злякався: перебував у закинутій будівлі, вікна чорні діри. Сходів не було зовсім, лише дошки, якими я з великими труднощами спустився на вулицю.
На автобус я запізнився майже на годину, і довелося купувати новий квиток уже за інші гроші, гривні.
Коли я купував квиток, почув новину: автобус, на який я не встиг, потрапив у аварію й впав у річку. Всі пасажири загинули.
Через два тижні я стояв на порозі квартири своєї колишньої тещі, яку розшукав через довідкове бюро. Алла Михайлівна повідомила мені, що Ярина померла одинадцять років тому, через рік після розлучення. Я не вірив: подумав, може, мати Ярини просто не хоче, щоб я знову мучив її доньку ревнощами.
На моє прохання показати могилу Ярини моя колишня теща несподівано погодилася. За кілька годин я стояв біля надгробка з портретом усміхненої жінки, яку я кохав усе життя і яка дивним, незбагненним чином врятувала тоді моє життяМи їхали мовчки, лише іноді обмінювались короткими, натягнутими фразами. Коли нарешті зупинилися біля старого цвинтаря на околиці міста, у мене затряслись руки. Алла Михайлівна йшла трохи попереду, ведучи мене заплутаними рядами могил. На одній із них стояв викарбуваний знайомий мені до болю профіль на чорному граніті під срібними літерами: «Ярина О., 19812012».
Я довго стояв біля надгробку, розглядав обличчя на овальній фотографії. Воно й справді майже не змінилося з того вечора, коли ми зустрілися на вулиці. Тільки очі здавалися трохи сумнішими. Дрібний літній дощ крапав по листю, і навколо стояла така тиша, якої я не чув давно.
Я вперше за всі ці роки відчув не каяття, не провину, а вдячність. Дякую тобі, Ярино, подумки сказав я, що навіть після смерті ти вберегла мене від власної сліпоти, від невиправних помилок, можливо, від смерті тієї ночі.
Я присів на лаву поруч, поклав квітку на могилу, і на мить здалося, що відчуваю легкий дотик до щоки ледве відчутний, теплий, як у ті далекі часи. Ярина не могла бути зо мною, але й тепер не полишила мене.
Повертаючись із цвинтаря, я озирнувся ще раз. Над могилою пролітала біла ластівка, і в її польоті я побачив мир і прощення. Із того дня я вже не шукав відповіді і не озирался в минуле я просто навчився жити, відчуваючи за плечима невидиме крило.
