Я якось вирішив перестати водити своїх доньок на родинні зібрання після багатьох років, коли навіть не усвідомлював, що відбувається насправді.
Мої доньки Марічка (14 років) і Ганнуся (12 років). Від самого дитинства вони чули «ніби звичайні» фрази:
«Щось багато їсть.»
«Тобі це не пасує.»
«Вона вже доросла, не личить так ходити.»
«Треба боронити вагу з дитинства.»
На початку ми сприймали це як щось дрібязкове, як ту дивну прямоту, що завжди була у нашій сімї. Я думав: «Ото такі ми».
Коли дівчатка були меншими й круглішими, вони не знали, як захистити себе. Мовчали, опускали очі до купи вареників, іноді чемно посміхались, як у сні, де всі говорять щось незрозуміле, а ти ніби не чуєш нічого. Я помічав, їм було недобре Але переконував себе, що перебільшую. Що у нас це просто побутова буденність.
Та на стіл ставили відро борщу, усмішки стискали повітря, обійми наче з ковдри із старої шафи. Було багато сміху, фото, бабця розливала узвар у старі склянки.
Але поряд із цим довгі погляди, порівняння з двоюрідними сестрами, безглузді питання на кшталт: «А ти чого така?» Жарти, які болять у глибинах тіні.
Щовечора після таких зустрічей мої доньки повертались додому тихі, як вітер на березі Дніпра.
З часом слова не зникли. Вони перевтілились.
Тепер вже не про страви. Про тіло. Про вигляд. Про «росте дивись!»
«Ото Марічка вже з формою.»
«А Ганнуся геть худенька.»
«Хто її таку покохає?»
«Як далі їсти буде не нарікай потім.»
Ніхто не питав, чи болить їм це всередині. Ніхто не помічав, що ці дівчинки слухають, мов туманові істоти зі сну і залишають собі кожне слово.
Все змінилось, коли вони стали підлітками.
Одного вечора, повернувшись додому після зібрання, Марічка сказала мені:
«Тату, я не хочу більше туди йти.»
Вона пояснила: для неї ці заходи немов калейдоскоп випробувань: готуватись, йти, сидіти мовчки, ковтати коментарі, усміхатись «виховано» А потім вертатись додому і тихо плакати всередині.
Ганнуся лише мовчки кивнула, як персонаж із марева.
Тоді я зрозумів: обидві відчували це дуже давно.
Я почав згадувати сцени, уривки розмов. Жести. Почав прислухатися до історій інших тих, хто ріс у сімях, де все говорять начебто «з любовю». Зрозумів, як це змінює віру в себе.
Я обговорив це з дружиною, Лесею.
Ми вирішили: більше не водитимемо дівчат на ті зібрання, де почуваються небезпечно.
Не будемо змушувати.
Якщо колись самі захочуть підемо разом.
Як ні нічого страшного.
Їхній спокій важливіший за традицію із пампушками.
Деякі родичі вже помітили. Почались питання, як у тумані:
«Чому не приходять?»
«Що трапилось?»
«Ви перебільшуєте.»
«Завжди так було!»
«Дітей треба ростити, як кришталевих?»
Я не пояснював.
Не сварився.
Не зчиняв сцен, як на весіллі у селі.
Просто перестав водити їх.
Часом мовчання це голосніше за будь-які слова.
Тепер мої доньки знають: їхній тато не поставить їх у світло приниження, замаскованого під «думки».
Комусь це може не подобатися.
Хтось скаже: ми «важкі» люди.
А я обираю бути батьком, який ставить межу,
а не тим, хто сидить збоку, коли доньки вчаться ненавидіти себе
Лише задля того, щоб сховатися серед інших.
А ви як думаєте чи варто так чинити? Заради своїх дітей.
