Знову лижеться! Максиме, забери його!
Олеся із роздратуванням дивиться на Арсенка, який безтолково стрибає біля ніг. І як їх занесло на такого недоумкуватого? Так довго думали, обирали породу, радилися з кінологами. Усвідомлювали, яке це велике рішення. Нарешті вирішили завести німецьку вівчарку і друг, і охоронець, і захисник. Як універсальний засіб, три в одному. Тільки цього “захисника” самого доводиться рятувати від дворових котів
Ой, та він ще цуценя. Недовго лишилось чекати, побачиш.
Ага. Не дочекаюся, коли цей жеребець виросте. Ти помітив, що він їсть більше за нас обох? Як ми його будемо годувати? І не грюкай так, баламуте, дитину розбудиш! бурчала Олеся, збираючи туфлі, які розтягав Арсик.
Вони жили на проспекті Перемоги, на першому поверсі старого “сталінського” будинку, з низькими, майже врівень із асфальтом, вікнами. Місце чудове, якби не одне “але”: вікна виходили у глухий кут двору, де увечері миготіли тіні, збиралися чоловіки на посиденьки, та й бійки траплялись.
Майже весь день Олеся була сама вдома із немовлям Даринкою. Максим зранку йшов на роботу до Національного художнього музею, а у вільний час тинявся по “барахолках” та книжкових ринках. В його уважному погляді мистецтвознавця або, жартуючи Олесиними словами, “око-алмаз” вмів вишукати коштовні полотна, рідкісні книжки й побутові речі серед купи старих речей. Максим був пристрасним колекціонером. Непомітно у квартирі зібралася гарна колекція картин, у буфеті 60-х років сервізи із косівської кераміки, статуетки часів соцреалізму, срібні ложки початку ХХ століття… Олесі було тривожно залишатися наодинці з таким багатством і маленькою донькою на руках, особливо коли крадіжки у будинку відбувалися не рідко.
Олесю, як думаєш, із Арсенком тепер гуляти чи після обіду?
Не знаю. Та й взагалі, не моє це собаче діло!
Почувши омріяне “гуляти”, Арсенко, мов скажений, помчав у коридор, аж ковзнувся на повороті, вхопив повідок, повернувся до кімнати й підскочив аж до стелі. Ну, справжній кінь! Любить усіх, обіймається, всім мячика тягає, тільки гостей до порогу. Відкрита душа, простий хлопець, та ж завели його для захисту! А він навіть за кішками не ганяється з мячиком до них бігає, радісний, думає: “зараз, пограю з кішкою”. Ось і отримав по морді. Коти у дворі справжні вулиці, ось у кого варто було брати уроки самозахисту Завтра знову цілий день сама. Чоловік їде у Бучач на “Левітанівське свято”, а їй що оберігати кераміку та із цим великавухим бавитися? Мала баба клопотів
Вранці Максим підводиться тихенько, аби не розбудити дружину. Та як тут не почути: Олеся чує як закипає чайник на кухні, дзеленчить повідок, а Максим шипить на Арсенка, аби не скавчав та не топтався. Під ці знайомі звуки вона дрімає, а коли прокидається від крику донечки, чоловіка вже нема. Звичайний ранок в їхній маленькій родині. Хіба ж не щастя? Подруги тільки й кажуть: Олесю, рано вийшла заміж, молодість на кухні, чоловік, дитина, побут засмоктав А хіба в буднях мало краси? Не все, звісно, склалося як мріяла: втомлювало постійне перебування самої, тісний простір, нестача коштів. Особливо та жага до старовини, у якій згорає стільки гривень Тепер ще й цуценя а возитися з ним Олесі. Але ж вона розуміла: коханих потрібно любити такими, якими вони є, з усіма їх вадами і чеснотами. Та й хто обіцяв досконалість… Усвідомивши це, Олеся заспокоїлась і вирішила тішитися тим, що має, а не сумувати за тим, чого бракує.
Вона сидить у дитячій, годує донечку Даринка засинає просто під час годування, і потрібно чекати, поки прокинеться і знову захоче їсти. У двері дзвонять, але Олеся не відчиняє нікого не чекає і по всьому місту без попередження до неї не поїдуть. Дорогі ранкові хвилини, як вона їх любить! У домі тиша: тільки цокання старого годинника у прихожій, а з кватирки долинає знайомий з дитинства міський гул: грюкіт тролейбуса, рик машини, шелест віника по асфальту, дитячі голоси… А де ж той великавухий? Якось давно не чувати, дивно навіть. Хоч, насправді, Арсенко не великий на вуха вуха гарні, стоячі, у нормі, просто характер “лопухастий”. Ну ось тепер живи з ним, води гуляти, годуй, а внеску то нуль. Краще б пекінесика взяли.
Олеся залюбувалась донечкою, яка, насосавшись, мов пявочка, відпала від грудей. Ох, і гарна ж дівчинка у них вийшла! Моя золото, шепоче Олеся, вкладаючи малу. Рости що ще треба?
І тут із вітальні донісся дивний звук чи то тріск, чи то писк. Олеся прислухається. Тріск повторився. Стомлено знявши тапочки, вона навшпиньки прокрадається у вітальню. Перше, що впадає у вічі Арсенкова спина. Він ніби ховається за шторою, яка відділяє прихожу від кімнати. Причаївшись, напружено напівприсівши, пес уважно стежить за кімнатою, висунувши язика. Олеся стежить за його поглядом і застигає від холоду: у вікні, а точніше, в кватирці, стримить півчоловіка. Типова лиса кримінальна голова, руки і плечі вже в хаті, і чоловік скрипить зубами, просовує у кватирку своє жилаве, виключно худе тіло. Олеся не вірить власним очам цього не може з нею статися! Що робити? Кричати? Чоловік майже весь у хаті! Ще трохи і
Вона здригнулася від крику. Чорна тінь метнулася до вікна тільки згодом Олеся зрозуміла, що це Арсенко! Вискочивши на підвіконня, він учепився злодію в шию! “А-а-а!” завив чоловік хрипким низьким голосом, очі полізли вилупливо з орбіт. Олеся вибігла на сходову, покликала сусідів і далі вже було не страшно. Позбіглися люди, викликали поліцію. Усі були поруч і від самої присутності стало легше. Як би вона сама впоралась? Поборовши страх, підійшла ближче лиш би Арсенко не прокусив горла тому! Ще тільки цього бракувало! Але Арсенко тримався розумно схопив за комір і міцно тримав, не проливши й краплі крові! Тільки як грабіжник ворушився, пес стискав щелепи, варто було затихнути Арсенко тут же послаблював хватку. Звідки це в нього? Цей простак з мячиком діяв, як досвідчений пес-охоронець! Почувши шум, підійшов глянути, але не почав гавкати а це було б цілком природно. Він засів у засідці за шторою й мовчки стежив. Дозволив грабіжнику влізти як слід, щоб той добре застряг та не міг стрибнути назад і вже тоді напав, але тримав грамотно: без крові, без травм. Як кажуть, “наше діло затримати, а далі правосуддя розбереться”.
Поліцейські, навіть найстарші, не памятали, щоб злодій так радів затриманню. Чоловік натерпівся страху в Арсенкових зубах і радий-радісний, що їхав у відділок, а пес і далі не хотів відпускати здобич. Арсенко так війшов у роль, що довелося його й поуговорювати, поки не приїхав кінолог. Той скомандував і пес розтиснув зуби. Відпустив злодія, сів біля вікна і зосереджено втупився на офіцера, мовляв, “давайте наказ я виконую!”. Тільки салюту не зробив.
Повезло вам з собакою, кінолог похлопав Арсенка по загривку, зітхнув: хоч би ще кого у пошук такого…
Максим повернувся пізно ввечері. Обережно відчинив двері і завмер на порозі. Було чому здивуватись: по-перше, Арсенко розвалився на дивані, що було суворо заборонено й ніколи не дозволялось. По-друге, розкинувши всі чотири лапи, сів у найбільш розслабленій, майже непристойній позі, а Олеся чесала йому живіт, гладила, лоскотала й тільки що в морду не цілувала, наказуючи: “Радість моя, курчатко, жеребчик маленький! Рости здоровенький, на втіху мамі й татові! І як я була до тебе несправедлива, не тримай зла…”
Цю історію мені переповів учасник подій на одному з Левітанівських свят. Я маю на увазі мистецтвознавця. Арсенко, мабуть, розповів би колоритніше: як вистежував, як ловив, як поліції здавав. Давно те було, а історія лишилася живою я й досі відчуваю, як Арсенко шкребе лапою, просячись у розповідь. Ось вирішила поділитися з вамиА потім, коли все вляглося, на кухні стояли втрьох: Олеся, Максим і Арсенко. Надворі згасали ліхтарі, а у вікно вже стукала рожева світанкова тінь. Олеся тихо всміхалася, дивлячись, як чоловік чухає собаці потилицю, і шепотіла йому, теплому, лохматому “герою”:
От бачиш, яку ти нам добру службу зробив? Не цуценя ти, а справжній лицар дому нашого.
Арсенко слухав уважно, не кліпаючи, наче розумів кожне слово. Він втупився в Олесю і хитро підморгнув чи то справді, чи то здалося в ніжній півтіні ранку.
Максим підхопив Даринку на руки, Олеся обняла його за плечі, і всі четверо (бо Арсенко незграбно сів навшпиньки поруч теж родина) споглядали новий день через вікно, що ще недавно було ворітьми для біди. Тепер же воно було воротами щастя, домашнього спокою й довіри і всюди літала ніжна, майже смішна, але така справжня любов.
А з двору, де ховався вчорашній страх, піднімалася ранкова галаслива свора котів. Арсенко раптом підскочив, але не кинувся за ними, а важливо розлігся біля порога й суворо подивився у вікно на сторожі.
Відтоді у дворі нічого не крали. Коти ходили повз Олесине вікно обережніше, а сусіди передавали з усмішкою:
Оце так пес не тільки друг, а й справжній охоронець.
А вдома знали: скільки б не скаржилася Олеся на “лопухастого”, серце її тепер належало йому так само, як і доці, і Максиму.
З того дня вони вже не шукали досконалості любов жила тут, у маленькій квартирі з Арсенком, у кожному звичному ранку, у надійності теплих очей і лагідному скавулі у відповідь.
Іноді щастя просто сидить під дверима, чекає, коли ти нарешті відкриєш.
