Оксана мила посуду на кухні, коли туди зайшов Михайло. Перед цим він вимкнув світло.
Надворі ще досить світло, буркнув він. Навіщо марнувати електрику?
Я хотіла запустити прання, тихо промовила Оксана.
Вночі поставиш, сухо відповів Михайло, коли електроенергія дешевше. І не вмикай так сильно воду, ти дуже багато витрачаєш, Оксано. Так не можна. Невже ти не розумієш, що так просто зливаєш наші гроші в каналізацію?
Михайло зменшив напір води. Оксана з сумом глянула на чоловіка, вимкнула воду, витерла долоні й сіла за стіл.
Михайле, ти коли-небудь дивився на себе зі сторони? спитала вона.
Я кожного дня тільки й бачу себе збоку, сердито відповів Михайло.
І що можеш сказати про себе? спитала Оксана.
Як про людину? уточнив чоловік.
Як про чоловіка й батька.
Чоловік, як чоловік, вичавив Михайло. Батько, як батько. Звичайний, нічого особливого. Не гірший і не кращий, як інші. Чого пристала?
Тобто ти хочеш сказати, що всі чоловіки й батьки однакові? озвалася Оксана.
До чого ти ведеш? насторожився Михайло. Посваритися хочеш?
Оксана відчула, що шляху назад немає, і розмову треба довести до кінця, поки до нього не дійде, що з ним жити це справжня мука.
А знаєш, Михайле, чому ти досі не пішов від мене? запитала вона.
А чому я маю іти від тебе? парирував питанням Михайло і криво посміхнувся.
Бо ти мене не любиш, тихо сказала Оксана. І дітей наших теж.
Михайло хотів було щось сказати, але вона продовжила:
І не треба сперечатися. Ти взагалі нікого не любиш. Не будемо гаїти час на цей предмет. Я тобі про інше хочу сказати. Про те, чому ти досі не кинув нас.
Ну й чому? глузливо спитав Михайло.
Через свою скнарність. Ти настільки скупий, Михайле, що розлучення для тебе це перш за все величезна фінансова втрата. Скільки ми вже разом? Пятнадцять років? І що ми досягли за весь цей час? Окрім того, що одружилися й діти народилися. Які в нас здобутки?
Усе життя ще попереду, промимрив Михайло.
Ні, Михайле, не все. Тільки залишок. За все життя разом ми жодного разу не їздили на море. Я не про закордон, навіть в Одесі чи Бердянську не були. Відпустку завжди вдома проводимо, за грибами і то не виїжджаємо. Чому? Бо це дорого.
Бо ми гроші відкладаємо, буркнув Михайло. Для майбутнього.
Ми? Може, це ти відкладаєш? посміхнулась Оксана.
Для вас же, відповів він.
Для нас? Серйозно? Та ти вже пятнадцять років збираєш гроші, і де вони? Давай, дай мені зараз гривень, дітям і собі куплю новий одяг. Бо я досі ношу, в чому заміж виходила чи що мені твоя братова віддала. І діти те саме. Одяг після старших двоюрідних братів. І ще хочу зняти окрему квартиру. Я вже не можу жити з твоєю мамою.
Мама виділила нам дві кімнати, сухо відповів Михайло. І взагалі, на неї гріх нарікати. А робити зайві витрати на одяг сенс? Старший брат вже виріс, його речі якраз для наших.
А я? Мені що носити твоєї братової спідниці?
А для кого тобі наряджатися? скривився Михайло. Тридцять пять тобі, ти мати двох дітей, не про це маєш думати.
А про що?
Про сенс життя, упевнено заявив чоловік. Є цінності вищі не одяг чи салфетки.
Про що це ти?
Про духовний розвиток! Про те, що є речі важливіші, ніж ця вся суєта з одягом чи квартирою.
То ти тому гроші свої на рахунку тримаєш і нам нічого не даєш для мого духовного зростання? Я правильно розумію?
Бо вам не можна довірити, викрикнув Михайло. Ви все одразу розтратите. А якщо щось станеться на що жити?
Так от коли ми жити почнемо, Михайле? Ми зараз живемо, як у твоєму “раптом що” вже настало!
Михайло мовчав, недобро дивився.
Ти економиш навіть на милі, туалетному папері, серветках. З заводу тягнеш мило й крем для робочих.
Копійка гривню береже, буркнув Михайло. Починається з дрібниць
Визнач строк: скільки ще чекати? Десять? Пятнадцять років? Мені вже тридцять пять, а коли житимемо, Михайле?
Він мовчав.
Сорок років? Може, тоді? Оксана глянула йому в очі.
І знову тиша.
Пятдесят? Та це ж дитячий вік А, може, шістдесят? Тоді скільки буде на рахунку? Багато! Можна й одяг собі й дітям купити?
Михайло мовчав.
А якщо ми до шістдесяти не доживемо, Михайле? Як ти гадаєш? Бо харчуємося погано, їмо дешеве сміття, лише б багато, здоровя аж гуде. А головне настрій завжди кепський. Ти цього не бачиш? З таким настроєм недовго проживеш.
Якщо жити окремо й добре харчуватися не вийде відклада́ти, пожував слова Михайло.
Не вийде, підтвердила Оксана. Тому я від тебе йду. Я втомилася від постійної економії. Не хочу більше збирати гроші. Тобі подобається збирай, але без мене.
А як ти жити будеш? обурився він.
Якось буду, спокійно сказала Оксана. Зніму квартиру для себе й дітей, грошей вистачить. Моя зарплата не менша за твою. І буду жити. Без твоїх лекцій про електрику, газ, воду. Стиральну машинку вмикатиму вдень, коли хочу. І купуватиму найкращий туалетний папір, на столі завжди будуть салфетки. А в магазині не чекатиму акцій. На вихідні віддаватиму дітей тобі й мамі це велика економія для мене. А сама в театр, на виставки, в ресторан. Влітку поїду на море куди саме, ще не вирішила, але вирішу обовязково, коли від тебе звільнюся.
У Михайла все потемніло перед очима. Йому стало страшно. Не за Оксану. Не за дітей. За себе. В голові він дуже швидко прикинув, скільки залишиться після аліментів і витрат на дітей, які будуть на вихідних у нього. Найприкріше було уявити витрати Оксани на подорожі до моря адже то були його гроші.
Я забула головне, додала Оксана. Той рахунок, на якому ти гроші збирав ми поділимо.
Як це поділимо? сторопів Михайло.
Порівну, відповіла Оксана. І ті гроші я витрачу. Скільки там за пятнадцять років набігло? Думаю, сума добра. І ці гроші я також витрачу. Я не буду відкладати на життя. Я хочу жити вже зараз.
Михайло пробував щось сказати, ворушив губами, але зі страху не міг вимовити жодного слова.
А знаєш, Михайле, про що я мрію? Оксана подивилась на нього. Хочу, щоб коли прийде мій час піти назавжди, на рахунку не залишилося жодної копійки. Щоб знати: все, що мала витратила на себе.
Через два місяці вони розлучилися.
«Валерія миє посуд на кухні, коли заходить Іван, вимикає світло й починає економити: розмова про жад…