Я єдина донька в сімї, хоча завжди чула, що була довгоочікуваною, та, мабуть, не надто улюбленою. Коли мені виповнилося 23 роки й я була на пятому місяці вагітності, мене почали гризти сумніви: чи дійсно я рідна дочка своїх батьків? Мої тато з мамою вже за сімдесят, а наша фінансова ситуація просто катастрофа. Живемо у зйомній квартирі у Києві, ледве зводимо кінці з кінцями. Я з чоловіком навчаємось і працюємо, але цього ледве вистачає, щоби перекрити наші витрати. Двічі нам загрожувала виселення через несплату оренди, і ми змушені були позичати гроші у знайомих. Наслідок борги, інколи бракує грошей навіть на їжу, життя постійно списане на виживання. Іноді батьки виручають продуктами.
Мої батьки дуже хотіли, щоб ми побралися. Тож рік тому, не роздумуючи, ми з чоловіком пішли до РАЦСу й офіційно оформили шлюб. Саме з того часу мої батьки почали все частіше говорити про онуків.
Мама не раз повторювала, що мені вже час народжувати, інакше, як і вона, стану старою мамою. Але ми з чоловіком не відчували готовності до дитини особливо враховуючи, як це економічно складно для нас. Проте батьки зробили нам дуже привабливу пропозицію: якщо я народжу, то вони дадуть нам гарну суму вистачить, щоби купити хату в селі під Черніговом. Потім самі переїдуть у те село, а наше київське житло залишать нам. Довго думали, зрештою погодились: тоді не треба більше витрачати на оренду, та й залишок грошей можна буде використати на свої власні потреби. Мама обіцяла, що допоможе з доглядом за дитиною, поки я вчитимусь.
До того ж нам обіцяли підтримку: і матеріальну, і допомогу з речами для мене й дитини. Але в підсумку жодної обіцянки не виконали. Не отримала навіть пачки підгузків. Мама телефонувала під час вагітності, питала, як йдуть приготування до пологів, хоча я не мала грошей ні на одяг для немовляти, ні на найнеобхідніше. Пропонувала, щоб чоловік узяв ще одну підробіток, аби вийти з ситуації. Коли ж нагадувала їй про їхню обіцянку підтримки, відповідала, що нічого такого не говорили, а рішення наші називала безглуздими.
Коли народилась моя донечка, батьки раптово згадали про ті гроші, але ми з чоловіком вирішили купувати квартиру самотужки в Києві. Ми зрозуміли: на підтримку родини розраховувати не вартоМи залишили батьківські мрії та обіцянки в минулому. Удвох, з дитям на руках, розпочали складну, але свою історію. Було важко, ночами ридала, дивлячись на сплячу донечку і дивуючись, як багато в маленькому серденьку віри й надії. Ми працювали, загортали дитину у стару ковдру й мріяли про власний дім. Зрештою, попри всі негаразди, зуміли відкласти на перший внесок.
Під час оформлення іпотеки я вперше відчула себе справжньою дорослою не донькою, яку підводять, а мамою, яка не підведе. З кожним днем зростала не лише донька, а й моє відчуття власної гідності заради неї я більше не дозволяла собі чекати милості від інших.
Одного вечора ми втретє поверталися додому після підробітку втомлені, голодні, але щасливі, бо тримали ключі від власної, нехай маленької, але такої затишної квартири. Я обійняла чоловіка й донечку, і зрозуміла: дім це не спадщина, не обіцянка, не грошова купюра. Дім це ми.
Я більше не питаю себе, чия я дочка. Я знаю: я мама, яка збудує для своєї дитини кращий світ. І, можливо, колись на її долю теж випадуть випробування. Та головне, що вона завжди знатиме: поруч є хтось, хто не зрадить і не підведе.
