Ой, хочу, щоб за мною хлопці бігали та плакали, що не можуть наздогнати! гучно прочитала Марічка бажання зі святкової записочки, підпалила її, а попіл висипала в келих. До дна допила ігристе під регіт своїх дівчат.
Ялинка мигнула гірляндою, наче ненадовго задумалась, а потім раптом спалахнула ще яскравіше. Музика заграла гучніше, келихи незвично задзвеніли, обличчя закружляли в одному великому феєрверку. З гілок посипалася золота пилюка чи то так згадалося
Ма-а-амо Ма, вставай!
Марічка ледве розліпила одне око й побачила над собою цілу футбольну команду.
Ви хто такі взагалі? Ви мені знайомі, діти?
Малеча дуріє, знайомиться, голови набік:
Мамо, згадай Матвій 9 років, Лешко 7, Сашко 5, Давидко 3!
Уся «бригада» на місці, всі з хитрющими пиками і блиском в очах. Точно не тих чоловіків у снігурці вона загадувала бігати за собою на Новий рік
А де ваш ну цей тренер? Тьфу ти, тато ваш де? прохрипіла вона, вже зовсім пересохлим голосом. Води б хто приніс мамі
Та вона лише встигла на хвильку прикрити очі і знову: Мамо!
В руках зявилися одразу дві склянки води, мандаринка та чашка з огірковим розсолом. Ну все, найстарший уже знає як маму до тями приводити після свят. Розумники ростуть.
Мамо, вставай, ти ж обіцяла! канючать менші.
Марічка чесно намагається пригадати, що вона тут робить і взагалі що обіцяла.
В кіно?
Та ні
У МакДональдз?
Та ні!
У магазин іграшок?
Ну мамо-о-о! Ну не прикидайся! Ми вже ледь не зібрались, а ти все не встаєш!
Та куди ви тікти надумали, громадо? Марічка капітулювала.
Кохана, час вставати, пролунав чоловічий голос. У кімнату зайшов високий, чорнявий чоловік. В його карих очах, аж ніби сонячні зайчики стрибали. Е! Красунчик який!
Ми готові, я вже речі в машину завантажив. По дорозі забіжемо в «АТБ» і гайда!
Марічка чесно намагалася пригадати, хто цей хлопець і чого його діти звуть її мамою. В голові пуста порожнеча. Взагалі жодної ідеї.
Мамо, не забудь наші плавки! І собі теж! долинуло з кімнати.
«Ще й басейн? пробігла думка. Чудеса якісь, та чого ж я нічого не памятаю?..»
Відкриває очі, оглядає кімнату, і не впізнає тут геть нічого! Жодної штуки, ні фото на комоді, ні меблів, навіть щільних фіранок з незнайомим орнаментом.
Зовсім чужа кімната. Єдине, що здалося рідним квітка в горщику. Різдвяна зірка, червона, трохи бархатиста. Білий горщик, прикрашений дрібним перламутровим намистом теж щось знайоме.
Вона заплющила очі і намацувала нитку вчорашнього дня. Вечір дівчата зібрались у львівському ресторанчику святкувати Новий рік і бавилися в Таємного Миколая. Як в ті студентські часи, лише тепер з дорогими торбами, вишуканими зачісками й вічною нестачею часу.
Підруги гарні, веселі, наче підсвічені вирвалися зі звичної орбіти: чоловіки, діти, уроки, садочки, плити Світилися цією свободою, як старшокласниці, що втекли з останнього уроку.
А Марічка спокійна, гарна, як завжди. Вона ж не заміжня, сама собі пані. Нікому не звітувати, нікого не чекати.
Остання з дружин, жартували подружки, підморгуючи й доливаючи їй брюту.
Подарувала подрузі набір косметики з чорною ікрою та золотими нитками. Розсміялися: таким кремом хіба не на хліб намазати і не до ігристого подавати. Фоткали ту коробку, ніби арт-обєкт.
Марічка у відповідь отримала різдвяну зірку в білому горщику з намистом і пляшку якогось рідкісного ігристого з замку під Камянець-Подільським з тих, що відкривають лише з дуже особливого приводу.
Потім вона читала папірчика чи то з тостом, чи побажанням, а далі все! Ніби пішла-забулася, прокинулась гіпс.
Марічка дивиться у дзеркало та сама молода дівчина, очі нафарбовані, як у новорічну ніч. Але де діти, чоловік? Вона не памятає ні пологів, ні няньчення, навіть весілля з цим красунчиком! Але імена дітей знає а от як звати чоловіка, ніби вилетіло з голови Якась містика.
Виходить з кімнати. У коридорі стоять валізи дві дорослі, чорна та кремова з малюнком відомого українського бренду, поруч три спортивних дитячих рюкзаки.
Отже, це не пікнік в парку То куди ж вони зібралися, в справжню подорож?
Саме в цю мить у квартиру увійшов «чоловік». Звично й спокійно забрав валізи, підштовхнув Марічку лагідно до дверей.
Спізнюємось, мовив він без роздратування.
Марічка машинально кинула оком на руку ні, обручки нема! Ні в неї, ні у нього. Ще одна дивина.
Малеча стрибнула у просторий рендж-ровер. Рюкзачки на місці, паски защелкнулись. Чоловік впевнено за кермом, Марічка на передньому сидінні, стискаючи склянку з кавою з молоком. Таку вона не любить!
Поїхали! сказав він і підморгнув дітям.
Машина покотила геть із міста, Марічка вже нічому не вірила. Десь усередині чітко знала це не її сімя! Чужий мужик, чужі діти!
Точно її викрали!
Чи може вона їх викрала?
Але ж знає імена дітей Голова обертом. І тільки одне вирішила: треба діяти!
Вона випросталась, стисла кухоль і вклала у погляд всю рішучість.
Хвилин за тридцять діти дружно підняли бузу:
Тату, в туалет!
Хочу пити!
А можна щось перекусити?
Машина повернула до «ОККО», всі вийшли і пішли в заправку.
Ось він шанс! Серце забігло, як маршрутка під дощем!
Поки всі відволіклись, Марічка тишком проскочила позаду, метнулася до машини, скочила на водійське, а ключа нема!
О, ти тут! Ми тебе шукаємо! долинуло в вікно.
Раз усі зібрались, їдемо далі, спокійно сказав він. Кохана, я поведу, а ти відпочинь.
І вони поїхали. Через годину аеропорт «Бориспіль»: скло, бетон, машини, люди. На парковці лишили авто, всі разом зайшли в середину.
Марічка вже на взводі: її не поведуть в нікуди! Вона не буде жертвою викрадення, переможе!
Відстала на крок-другий, а потім як побігла:
Це викрадення! Рятуйте! закричала й метнулася до охоронця.
Той зреагував миттєво скрутили, на живіт, руки в кайданках. Довкола люди з раціями, зброєю, грізні лиця.
Стійте! Зараз поясню все! гукнув чоловік, якого вона вважала викрадачем.
Це жарт! Новорічний! Ми не озброєні, не викрадення!
Марічка вже майже нічого не чула. І раптом, як у кіно: бачить своїх подруг за рекламним банером. Стоять, усміхнені, трохи перелякані.
Мамо! кинулися до однієї з тих «дітей». Виявилось, вони племінники «викрадача», обожнюють такі жарти з дядьком.
Подруги вже теж бігли до охорони все пояснюють, сміються, перепрошують.
Нарешті її відпускають з кайданок. Вона стоїть, розпатлана, серце дико калатає І раптом розуміє: її не вкрали її розіграли!
Коли адреналін остаточно відступив, Марічка почала розбиратися у словах. Виявилось, подруги давно хотіли познайомити її з чудовим хлопцем Владом, який давно був у неї закоханий, але не наважувався залицятись, бо добре знав її характер («Не треба мені, я й так щаслива!»).
Ось вони й вигадали: не вмовляти, а одразу показати ось так могла би виглядати твоя сімейна ідилія. Діти чемні, чоловік спокійний, турботливий, ще й каву приносить (та не ту, правда). І гарні у нього очі, ой гарні.
Ми хотіли просто, щоб ти відчула серцем, а не думала головою! чесно пояснили подруги.
Марічка вже не могла лаятись. Метод був дивний, зате результат реальний: часом, аби зрозуміти, чи потрібен тобі чоловік, досить одного шаленого ранку, трьох дітей, чашки кави від викрадача.
Вона глянула на Влада. Той стояв із усміхом, лукавий, мов Кіт із вітчизняного мультика. А очі карі, вогники золоті виблискують.
Ой, а ви ж спізнюєтесь! заворушилися дівчата. Літак чекає! Біжіть!
Знову викрадення? майнула думка в Марічки. Куди мене тепер на море? В Одесу, на Дніпро, їсти кавуни?
Влад простягнув їй руку:
Давай заново познайомимось. Я Влад. Дозволиш тебе викрасти? лагідно сказав він.
Марічка кинула погляд на подруг, на валізи, знову в його очі. І подумала: а чого б і ні?
Поїхали! видихнула радісно. Але без дітей, нехай вдома лишаються
Усі розсміялися. Влад ще ширше усміхнувся, а інший світ аеропорт, натовп, гамір раптом став початком чогось зовсім нового. Дивного, теплого, дуже класного.
Іноді життя нас не викрадає. Воно просто зненацька переносить туди, де ми давно мали бути.
