Мої батьки пообіцяли, що якщо я завагітнію, подарують нам велику суму грошей. Але з часом ми з чоловіком зрозуміли, що нас обманули.

Яєдиний син у родині, хоча, як мені казали, батьки довго мене чекали, але тепер не впевнений, що вони по-справжньому мене любили. Коли мені виповнилося 23 роки і моя дружина була на пятому місяці вагітності, я почав сумніватися, чи справді я їхній біологічний син. Мої батьки вже за сімдесят, а наше фінансове становище просто катастрофічне. Ми всі разом живемо в орендованій «хрущовці» на околиці Харкова, ледве зводимо кінці з кінцями. І я, і Марічка моя дружина навчаємось і працюємо, але все одно не вистачає коштів навіть на найнеобхідніше. Двічі нам вже погрожували виселенням через несвоєчасну сплату квартплати, доводилося позичати гривні у знайомих. В результаті ми опинились з купою боргів, часом ледь вистачає на хліб із гречкою, постійно стикаємось із фінансовими труднощами. Час від часу батьки допомагають нам продуктами.
Вони дуже хотіли, щоб ми одружилися. Тож торік, навіть не вагаючись, ми пішли до РАЦСу і зареєстрували шлюб. Саме тоді батьки вперше заговорили про онуків. Особливо мама постійно наголошувала: треба вже заводити дитину, бо інакше повторимо їхню долю станемо старими батьками. Але ми з Марічкою ще не були готові до цієї відповідальності надто великі фінансові ризики. Проте батьки зробили нам дуже привабливу пропозицію: якщо у нас зявиться дитина, вони подарують нам значну суму в гривнях, цього вистачить, щоб купити хатину в селі під Полтавою. В такому разі вони самі переїдуть у село, а нам залишать міську квартиру. Ми добре все обміркували і вирішили погодитися це справді вигідно: більше не доведеться хвилюватися за оренду, а ще й залишаться гроші на інші потреби. Мати запевняла, що допоможе з доглядом за дитиною, поки Марічка довчатиметься.
Обіцяли й підтримку грошима, і допомогу з придбанням усього необхідного. Проте жодної з обіцянок вони так і не виконали. Жодного разу мама не купила навіть пачки підгузків. Під час вагітності вона телефонувала й розпитувала, чи все готове до пологів, хоча у нас і копійки не було, навіть на найпростіші дитячі речі. Радила мені знайти третю роботу, щоб закрити всі витрати. Я не раз нагадував про їхні обіцянки допомогти фінансово. Мама судомно заперечувала, ніби ніколи нічого не обіцяли, звинувачувала нас з Марічкою у легковажності та непрактичності.
Коли народилася наша донечка Оленка, раптом батьки згадали про обіцяні гроші але ми вже вирішили самостійно купувати власне житло і пересвідчилися, що не можемо покладатися на батьківську допомогу.
Після всіх цих випробувань я зробив для себе важливий висновок: по-справжньому можна розраховувати лише на власні сили й підтримку дружини. Надії й ілюзії страшенно знецінюють те, що справді важливо стосунки, довіру і відповідальність за свою сімю.