Серце кота відлунювало важким стуком у грудях, думки метушились, душа рвалася на шматки. Як так могло статися, що господиня віддала його не знайомим людям, чому вона покинула його?
Коли Оксані на новосілля подарували чорного британця, вона спершу заніміла від здивування…
Маленька однокімнатна квартира у Сихові, яку вона ледве придбала, ще стояла пусткою навіть меблів майже не було. Проблеми, як то кажуть, і без того назбирувалися, а тут ще і кошеня.
Коли перший шок минув, Оксана глянула у великі золотисті очі незнайомця, вдихнула, притиснула до себе й спитала того, хто приніс їй сюрприз:
Це кіт чи кішка?
Кіт! відповіла подруга, а Оксана мовила:
Тоді будеш Мурчиком!
Маленький пронизливо пискнув: «Мяу»…
*****
З’ясувалося, що британські коти це справжня втіха. За три роки Оксана та Мурчик стали нерозлучною парою. З часом вона зрозуміла, яка ніжна душа у її кота, який щиро любить і розуміє її.
Мурчик зустрічав господиню з роботи, грів її у сні, разом дивився з нею українські фільми, притулившись під бік, та бігав за нею, коли та прибирала квартиру.
Життя з котом набуло нових кольорів. Оксана вперше по-справжньому відчула, як важливо мати когось поруч, з ким і сміх щирий, і сльози не такі гіркі. Головне, той, хто розуміє тебе без слів.
Та не все буває просто…
Останніми місяцями Оксана стала скаржитися на біль у правому боці. Відразу списала на погану поставу чи на те, що з’їла забагато вареників з м’ясом. Але, коли біль посилився, звернулася до лікаря.
Коли почула невтішну діагноз, сльози лилися всю ніч. Мурчик притулився поряд і тихо мурчав, наче намагався приспати її біль своїм теплом.
Під ніжний спів кота Оксана заснула, а на світанку вирішила не казати нічого родині. Не хотіла бачити жалі та незручні спроби допомоги. Десь у душі лишалася надія, що лікарі подолають хворобу її запросили пройти курс лікування, що міг покращити стан.
Перед нею постав вибір що робити з Мурчиком? Усвідомлюючи, що все може завершитися трагічно, вона дала оголошення у соцмережах про породистого кота, шукаючи добрих людей.
Коли перші, хто відгукнувся, запитали причину, Оксана, сама не знаючи чому, сказала, що вона вагітна і у неї раптово зявилась сильна алергія на шерсть.
Через три дні Мурчик з переноскою і улюбленою дублянкою відправився у нову домівку, а Оксана поїхала до лікарні…
Через два дні вона подзвонила новим господарям Мурчика. Сто разів перепрошуючи, ті зізналися, що кіт утік тієї ж ночі, і вони не можуть його знайти.
Перший порив вирватися з лікарні і шукати його. Вона навіть звернулася до медсестри, випрошуючи дозвіл вийти, але та суворо відповіла: “Не можна!”
Сусідка по палаті, пані Ганна, помітила знервовану Оксану і запитала, що сталося. Оксана розридалася й розповіла все.
Не плач, дівчинко, сказала спокійно пані Ганна, завтра до нас приїде одна лікарка з Києва. У мене теж неприємний діагноз, син хотів мене перевезти у приватну клініку, а я вперта, тут залишилася.
Він таки домовився, щоб цю докторку покликали саме сюди. Я попрошу її, щоби й тебе оглянула. Може не так все страшно. сказала вона, ніжно погладивши мене по плечу.
*****
Вибравшись з переноски у незнайомому помешканні, Мурчик зрозумів, що потрапив до чужих людей. Хтось простягнув руку, аби приголубити…
Кіт зірвався, боляче вдарив по руці лапою і сховався в темний кут.
Павле, дай йому час звикнути, хтось лагідно сказав. Але це був не голос Оксани.
Серце Мурчика калатало, душа розривалась від болю. Чому його господиня залишила його?
Розгубленими очима кіт обнишпорив кімнату і натрапив на відчинене вікно. Мов чорна блискавка, Мурчик вискочив назовні!
На щастя, це був другий поверх, а внизу доглянутий газон. Так почалася дорога додому…
*****
“Світило” у лікарні виявилася не сивочолим професором, а милою жіночкою років сорока з лишком, Марія Павлівна. Вона уважно вивчила мою історію, попросила повернутися на лікарняне ліжко.
Довго промацувала, стукала, ставила питання про те, який біль і де. Почитала карту вдруге, відправила на медичні апарати.
Я поверталася в палату спустошеною, а сусідка вже чекала:
Ну що? питає.
Поки нічого сказали, ще зайде до палати.
Мені, бач, не пощастило діагноз підтвердили, понуро сказала жінка.
Мені дуже шкода, дякую, що підтримали, відповіла я.
За півгодини Марія Павлівна повернулася з іншими лікарями.
Оксано, маю для Вас добру новину. Ваша проблема лікується, я вже призначила курс. Потрібно лишитися на два тижні, пройти лікування та відновитися, тепло всміхнулася вона.
Сусідка сказала:
Ото й добре. Я рада, що встигла допомогти перед тим, як піти. Будь щаслива, Оксано, мовила вона.
*****
Без карти, без відчуття мови, Мурчик ішов додому, покладаючись лише на свою котячу інтуїцію. Дорога була з пригодами: небезпека на кожному кроці.
Не знаючи міста, пухнастий “британець” за день став диким хижаком. Оминаючи галасливі вулиці Львова, раз за разом дряпався по деревах, проносився між парканами, ховався від собак і все йшов до рідної оселі…
У затишному подвірї зустрівся ніс до носа з головним котом району. Той вмить визначив чужака і налетів на нього. Мурчик не злякався, відповів гідно у бійці місцевий ватажок втік, залишивши Мурчику память про себе подерте вухо.
Мурчик далі йшов. Він знайшов, як спати на гілці дерева, як поцупити мясну кірку з миски, що підгодовувати місцеві мешканці дворовим котам.
Та одного вечора натрапив на зграю псів. Вони загнали його на тонке деревце, гавкали, трясли стовбури, аж поки люди не помітили і відігнали собак.
Одна пані приманила кота шматком української копченої ковбаси. Голод і страх змусили Мурчика спуститися, і навіть дати себе взяти на руки. Відлежавшись кілька днів у її теплій квартирі, кіт згадав про Оксану: вислизнув у під’їзд і прослизнув крізь відчинені двері, далі назад на шлях додому…
*****
Коли мене виписали з лікарні, я одразу поїхала додому. У голові лишався голос пані Ганни: “Будь щаслива”. Я була неймовірно рада, що хвороба відступила і я можу повернутися до життя.
Але серце розривалося за Мурчика. Я не могла уявити, як житиму без нього в пустій квартирі.
Одразу, переступивши поріг, зателефонувала тим, хто забирав Мурчика, випитала точну адресу. Приїхала, дізналася, як він утік, і пішла шукати його.
Мені казали, що це марна справа, що кіт не виживе на вулиці, що минуло вже майже три тижні. Не вірила їм.
Я йшла, заглядала у двори, парки, гаражі, намагалась думати як кіт, якого ніколи не було на вулиці. Кликала Мурчика, вдивлялася у темні підвали.
Повертаючись додому, зрозуміла: він міг би й не дійти. Він не знає міста. Втомлена, засмучена, зайшла у свій двір… Сльози на очах, душа боліла.
Через пелену сліз побачила на тротуарі чорного кота, що йшов назустріч.
Якийсь чорний кіт… майнуло у мене. Але я вдивилася і впізнала. Зірвалася з місця і, ледве дихаючи, закричала:
Мурчику!
Кіт сів, не зміг навіть пробігти так було йому тяжко, але очі світилися радістю, і він тихо прошепотів, проскрипів: «Я повернувся!»
Цей день навчив мене: справжні друзі ніколи не покинуть тебе, навіть якщо їхній шлях до тебе складний і небезпечний. І я завжди цінуватиму те тепло і вірність, яке дарує серце маленького, але відданого друга.
