Бабо Уляно! пролунав розпачливий голос Матвія. Хто вам дозволив тримати вовка в селі?
Уляна Степанівна враз осіла біля зруйнованого тину, сльози виступили на змереженій зморшками щоці. Скільки вже тих дощечок підпирала, скільки разів лагодила гнилі стовпи, сподіваючись дотягнути бодай до весни, як збере трохи пенсії та купить нові дошки. Та не судилось Тин упав.
Вже десятий рік, як вона сама порається у господарстві, відколи мила матуся-земля прийняла її дорогого чоловіка Павла Андрійовича. Покійний умів усього, що рукам під силу. Поки жив, Уляна не знала клопоту: він деревяні ворота скріпить так, що й буря не розхитала б. Павло мав золоте серце в усіх в селі користувався повагою. Чотири десятки років душа в душу, лиш день до ювілею не дожили. Чистенька хата, город у червні, як килим усе було завдяки їм обом.
Єдиний син Назар. Гордились ним. З дитинства Назар був справжньою підпорою, ніколи не треба було його ганяти чи примушувати: прийде з ферми втомлена мама дрова вже складені, вода в кринці, піч топиться, телиця напоєна.
Павло з роботи прийде руки у відрі швиденько обмиє, далі на призьбі посидить, поки Уляна вечерю готує. За столом збиралися всі разом, були, як одна родина. От це і було їхнє щастя.
Швидко минав час, залишалися лиш спогади. Назар дорослішав, пішов у місто, в університет вступив, а там і молодиця міська Ганна зявилася. Зачепились у Києві. Спершу Назар щороку навідувався у відпустку, а далі то Ганна наполягала на відпустках закордонних. Павло бурчав:
Чим же наш Назар так утомився? Це вже Ганна його з розуму зводить Що йому у тих подорожах?
Батьки сумували, та що вдієш? Лишалося жити й чекати хоч листа. Потім Павло занедужав, харчі не йшли йому вже до рота, танув на очах Лікарі махнули рукою: живіть, скільки Боженька дасть. Навесні, коли на узліссі співали соловї, Павло тихо відійшов.
Назар приїхав на похорон, зі сльозами жалкував, що не встиг попрощатися по-людськи. Тиждень прожив у материній хаті та подався назад. За останнє десятиліття тричі написав листа. А Уляна лишилась самотня. Продала корову й овечок сусідці Марії.
Навіщо їй та худоба? Теля довго мукало біля воріт, слухаючи, як стара плаче й просить Господа сили. Ховалася в крайній кімнаті, затуляла вуха: самотня.
Господарства без чоловіка не впоратись то дах потече, то сходи тріснуть, то льох водою затопить Було таке, що й сама щось лагодила, бо змалечку в селі, руки не зайві. Але переважно відкладала з пенсії на майстрів і слабо, і бідно.
Отак і жила ледве кінці з кінцями зводила. І тут ще лиха біда: раптово почала гаснути зірка її очей. Раніше Уляна все бачила гостро, а тут пішла в сільмаг, а ціни розгледіти біда. Минуло кілька місяців уже й вивіски не розпізнає.
Медсестра Галина приїхала, поміряла тиск, руками розвела.
Уляно Степанівно, якщо не обстежитесь зовсім осліпнете! Операцію зробите відразу просвітліє!
Але Уляна не хотіла до лікарів. Побоялася хірургів. Минув рік і майже зовсім не бачить. Все ж тоскливо зітхає:
Ей, що мені те світло? Телевізору не треба, новин диктором надосить, по хаті на память знайду. До всього звикла.
Ще більше непокоїло інше: в селі стали часто шалені чужі люди вештатись, обкрадали порожні хати. Без вірного пса як без нагляду. Боялася Уляна лиха.
Звернулася до мисливця Сава:
Саво, чи твій знайомий єгер не має цуценят? Дай хоч малого Виховаю.
Сава осміхнувся:
Уляно, лісових цуценят хоч?”, а навіщо? Я можу крутого вівчара з Полтави привезти породистого.
Та то, мабуть, дорого мені
Та не дорожче за гривню, відмахнувся.
Ну, тоді вже привези, зітхнула.
Перерахувала Уляна заощадження, ледве-ледве вистачить. Та Сава завжди тягнув, обіцяв завтра а далі місяць не зявлявся. Уляна злилась, але шкодувала Сава, чоловік самотній, родини не завів, кругом лиш горілка так ліс. Усе на світі забував у полі й хащах, а як вертався ніс всяке: гриби, ягоди, шишки.
Після чергового запою він ішов до лісу, а там сам у собі розбирався. Як же не між своїми? Села не покинув, як Назар, лишився тут.
Коли вже тин упав, довелося й собаку відкласти нема на двох грошей. Треба платити Саві.
Та він прийшов не з порожніми руками. Окрім інструментів, у наплічнику щось жваво вовтузилось. Сава хитро примружився:
Гляньте, Уляно Степанівно, що я вам привіз?
Стара на дотик відчула пухнасте щось.
Що ти! Та це ж цуценя?!
Найліпший із ліпших. Повноцінний вівчар!
Тільки у серці старої паніка звідки такі гроші?!
У мене тільки на тин затнулася.
Не викидати ж його назад. Сам уяви, скільки я витратив на цього пса! Не думаєш, бабо?
Дороги назад нема. Пішла Уляна в крамницю, там продавчиня Любов дала їй під запис пляшок для Сава та вписала у зошит борг.
До вечора Сава все полагодив. Уляна накормила його смачно, кашею із салом, і чарку поставила. Сава розвеселився й із поглядом на песика, що грівся біля печі, додав:
Два рази на день годуй. І ланцюг купи міцний виросте ломакою. Я собак розумію.
Так і з’явився у хаті новий хатній Барс. Старенька полюбила цю кудлату душу, а той їй віддано відповідав: щойно господиня у двір Барс аж скаче, до лиця тулиться язиком. Одна біда: виріс він до розміру теляти, а гавкати не навчився. Турбувала це Уляну Степанівну.
От тобі й на, Саво! Шахрай ти. Таких нерозумних псів продаєш!
А серце все ж не дозволило його прогнати. Лишався він, і дарма що мовчазний. Сусідські собаки його остерігалися, він за літо виріс майже Уляні до пояса.
Якось у село заїхав Матвій теж мисливець, купити солі й сірників. Перед мисливським сезоном чоловіки місяцями жили в лісах. Проходячи повз хату Уляни Степанівни аж завмер!
Бабо Уляно, хто дозволив вам тримати вовка?
Серце в старої впало в пяти.
Божечко! Якої дурепи я була Сава всі вуха прожужжав вівчарка, а воно ВОВК!
Слухай, сказав Матвій, відпусти його в ліс, бо лихо буде.
Очі у старої заблищали слізьми. Як же серце розривається віддавати Барса! Добра ж та щира звірюка Але останнім часом рвався на волю, тягнув ланцюг, сусіди остерігалися. Вибору не було.
Матвій повіз Барса у ліс. Пес помахав хвостом і зник між дерев. Відтоді його ніхто не бачив.
Уляна тужила, думала про Саву гірке слово. А той переймався мав на думці лиш добре. Колись заблукав у лісі, надибав сліди ведмедя, почув скавчання, а знайшов вовча нора, та біля неї загризена вовчиця і купа вовченят, лише одне лишилося живим. Забрав малого із собою, а потім вирішив підкинути Уляні: ба, коли підросте сам утече; старій собака, собаці порятунок. Але Матвій усе зіпсував.
Сава кілька днів ходив колом Уляниної хати, не наважуючись постукати у двері. Зимою вітер немилосердний, Уляна розпалювала стару піч.
І ось, якось до хати стукіт. Старенька, не розгледівши нікого відчинила.
Добрий вечір, бабусю! Чи можна переночувати? Заблукав я у снігах до сусіднього Хлистунова.
А як зветьсяш, любчику? Я вже майже нічого не бачу
Борис.
Дивина: таких у нашому селі не було
Та я тільки-но поселився, будинок Данилича купив.
О, то твій уже будинок!
Уляна пустила незнайомця, чайник поставила на грубку. Та він, ледве зайшовши, окинув оком старий сервант з усякою дрібнотою.
Поки баба біля плити поралася, гість нишпорив у серванті. Вона чує дверцята скриплять.
Чого там риєшся, Борисе?
Ой, та ж грошова реформа! Я лиш старі гроші вам допоможу прибрати.
Дуриш мене. Не було жодної реформи! Ти хто такий?!
Борис вихопив ніж і притиснув до підборіддя старенької.
Мовчи! Гроші, золото, харчі витягуй!
Уляна завмерла. Доля, видно, вирішила
Раптом! Двері розчахнулись у кімнату вривається здоровенний вовк і навалюється на розбійника. Той заверещав, та шапка врятувала від укусів. Ніж в руці злодія вдарив звіра в плече. Барс відскочив. Тоді той скористався й дременув.
Саме в цей час Сава, рішившись таки перепросити, зайшов у двір, помітив чоловіка з ножем, який мчав, лихословлячи. Сава кинувся в хату там на підлозі поранений Барс. Здогадався, побіг до дільничного.
Грабіжника затримали, отримав новий строк.
Барс став героєм усього села. Йому несли їжу, знайомилися, вільним був. Та завжди повертався до Уляни, особливо з Савою після полювання.
Одного вечора біля хати спинився чорний позашляховик. Біля дровітні син Назар, нарубує дров. Побачив Саву обійми розкрив.
Того вечора за столом всі як одна родина: і Сава, і Назар, і сама Уляна. Назар наполягав: везу на операцію, мамо, очі шкода.
Ну що ж, якщо треба зітхнула старенька. Влітку онук приїде, сама хочу побачити. Саво, стеж за хатою і за Барсом!
Сава кивнув, а Барс згорнувся клубком біля печі. Його місце було тут, поряд з тими, кого врятував.
Щоб не пропустити наступних історій підписуйтесь на нашу сторінку! Ждемо на ваші враження у коментарях, підтримайте сердечком.
