19 лютого 2023 року
Сьогодні я більше ніж будь-коли переконався: обставини це не те, що трапляється з нами, а те, що ми створюємо самі. Дивно, як випадкова зустріч може змінити життя. Досі не можу забути той зимовий вечір, коли вперше побачив Ладу.
Я повертався з роботи, втомлений, втягнувши плечі в теплій куртці, ішов у бік своєї квартири на вулиці Січових Стрільців. Мороз примушував квапитись, а місто видавалося особливо самотнім. Повз мене промайнули люди, хтось поспішав до супермаркету “АТБ”. І тут, біля входу, я побачив руду кудлату дворнягу. Очі у неї були, як у загубленої дитини повні туги й чекання.
Ти чого тут? пробурмотів я, не очікуючи відповіді, але зупинився чомусь.
Собака підняла голову. В погляді ні вимоги, ні прохання, лише мовчазна надія. Я подумав: мабуть, когось чекає. І пішов далі.
Наступного дня той самий пес. І ще через день так само. Лада, як я потім її назвав, наче приросла до цього місця. Часом хтось скидав крихту хліба, інший шматок ковбаси. Я присів поруч, не стримався:
Кого ти тут виглядаєш? Де твої люди?
Вона несміливо підповзла та притулилася до моєї ноги. Абсолютна довіра, настороженість і тепло в одній дії. Я не памятаю, коли востаннє гладив чиюсь голову, хтось притискався до мене так. Після розлучення минуло три роки. Квартира стала схожою на пустелю, а життя на перелік справ.
Ладушка прошепотів я, навіть не знаючи, чому це імя спало на думку.
Відтоді щодня приносив їй ковбасу й сосиски. Через тиждень розмістив обяву у Facebook-групі району: “Знайдена собака, шукаємо господаря”. Жодного дзвінка, жодного повідомлення.
Минав місяць. Я повертався з нічного чергування на заводі, коли побачив натовп біля магазину.
Що трапилося? спитав у пані Олени зі сусіднього будинку.
Ту собаку, що тут сиділа збила машина. Люди забрали до ветклініки на проспекті Лесі Українки. Тільки ж грошей багато треба, хто заплатить за безпритульну?
У мене похололо всередині. Не думаючи, кинувся бігти.
Ветеринар зустрів мене похмуро:
Важкі переломи, внутрішня кровотеча Лікування коштуватиме мінімум десять тисяч гривень. І ми не гарантуємо, що виживе.
Робіть усе, що треба, відповів я, гроші принесу.
Протягом тижнів жив очікуванням. І коли нарешті її виписали, забрав додому. Квартира вперше за довгі роки наповнилась життям: ранок, запах кави, тихе сопіння біля ліжка. Тепер мене будив не будильник, а ніжний дотик холодного носа мовляв, пора вставати, ти ж господар.
Колись моя ранкова рутина новини й кава. Тепер прогулянка до скверу, де Лада невтомно бігала між деревами.
Ну що, панянко, ходімо дихати! казав я, і вона захоплено виляла хвостом.
У ветклініці оформили всі потрібні документи: паспорт, щеплення. Фотографії, чеки усе фіксував, бо не знав, нащо, але хотів усе зберегти.
На роботі колеги дивувалися кажуть, помолодшав і повеселішав. Мабуть, справді: зявилося бажання жити. Лада виявилася надзвичайно розумною. Розуміла все з півслова, чекала на мене біля дверей, коли я повертався із затримки. Дивилася з таким виглядом, ніби справді хвилювалася.
Вечорами ми гуляли безперестанку, навіть розмовляти почав з нею, як з людиною. Вона слухала, кивала головою, тихенько скиглила у відповідь. Я зізнався їй: “Знаєш, Ладушко, думав, простіше бути одному. Але, здається, я просто боявся знову полюбити”.
Сусіди звикли, особливо пані Віра приносила кісточки, часом горбики сала:
Добра собака, видно, що любиш її.
Місяць за місяцем ми стали невідємними одне одному. Я навіть подумував завести Instagram для Лади така фотогенічна! На сонці руда шерсть переливалася золотом.
І тут звичайна прогулянка у міському парку змінила все.
Я сидів на лавці, Лада нюхала кущі. І раптом чую крик:
Марта! Марта!
Підняв голову, до нас прямувала жінка років тридцяти пяти, у дорогому тренінгу, із знебарвленим волоссям. Лада насторожилася, притисла вуха.
Перепрошую, ввічливо сказав я, ви помилились, це моя собака.
Ваша? Це моя Марта! Я її пів року шукала
Ви впевнені? Я підібрав її біля магазину, вона жила там бомжем цілий місяць!
Вона втекла від підїзду на проспекті Лесі Українки. Ми купили її в розпліднику! Дорога, метис!
Метис? Це справжня дворняга, відповів я.
Моя собака! Верніть!
Якщо справді ваша покажіть документи, паспорт, щеплення.
Вдома лишилися! Але це моя Марта! Марта, до мене!
Лада не ворухнулась. Ще сильніше притиснулась до ніг.
Бачите? Вона вас не впізнає.
Жінка підняла голос почалося шоу у присутності перехожих. Я викликав поліцію.
Приїхав дільничний сержант Михайлеченко, добрий і уважний дядько, знаю його давно. Слухав обидві версії: вона наполягала на тому, що втратила собаку, я показав папку з усіма документами, чеків, довідок, фото.
Де, як, коли втратили? запитав дільничний.
У парку, зірвалася з повідця, не знайшли, ніде не зверталася думала сама знайдеться!
Незгідність у датах, подробицях. Я підібрав Ладу двадцять третього січня і вже тоді вона кілька тижнів жила під магазином.
Жінка нервує, плутається в розповідях. Нарешті визнає: залишила собаку біля магазину, бо з чоловіком переїжджали в орендоване житло, а туди з твариною не приймали. Продати не змогла непрестижна дворняга. “Думала, хтось підбере”, ледве чутно сказала. Тепер сама залишилась, самотньо, от і вирішила забрати Марту назад.
Я був приголомшений. “Улюблених не залишають”, сказав я.
Документально собака ваша, підсумував Михайлеченко, гортаючи мої папери.
Жінка плаче, просить погладити собаку востаннє.
Ви бачите? кажу тихо, вона боїться вас.
Обставини склалися
Обставини не складають самі себе. Ми їх творимо, відповідаю.
Марта моя Лада навіть не реагує на стару власницю.
Жінка швидко йде геть, не озирається.
Сержант потиснув мені руку:
Правильне рішення. Видно вона ваша сімя.
Повертаємось додому, йду поруч із Ладою. Вдома вона закрутилася на кріслі, а я задумливо налив чай.
Мабуть, усе сталося якнайкраще. Відповідальність, любов, співчуття це найцінніше. Лада моя родина, моя підтримка, моя тиша і моє тепло.
Знаєш, Ладушко, тепер я впевнений: ми потрібні одне одному.
Вона солодко зітхає, дивиться очима повними безмежної собачої любові.
Ми йдемо разом уперед так, як має бути.
