Давно це було, згадується мені й досі з важким серцем. Моя дружина, Ганна, завжди була надзвичайно скромною та тихою жінкою. Коли ми зустрічалися з нашими друзями у Львові чи в гостях у родичів з Києва, Ганна завжди трималася осторонь, говорила лише тоді, коли до неї зверталися безпосередньо. Вона ніколи не здіймала галасу, не влаштовувала сцен ревнощів чи сварок. В усьому дбала про мене, ніколи не висувала вимог, а кожен мій подарунок приймала з щирою вдячністю.
Нашу сімю тоді можна було б назвати майже зразковою. Ми не мали таємниць один від одного, всі питання вирішували разом, не ховаючи душі. Коли я повертався тогочасними вечорами додому, знав наперед у кухні вже пахне борщем, в кімнатах чисто, а Ганна зустрічає мене теплою усмішкою. Здавалося, чого б ще бажати від життя?
Але, мабуть, так вже ведеться у світі… Хоч і мав я ідеальну дружину, в голову мені закралася думка про пригоди. Все не давав мені спокою наш інтимний бік шлюбу відчував у ньому холод, ніби бракувало у нашому житті тієї іскри. Не витримав і піддався дурній спокусі завязати стосунки з іншою жінкою.
Ганна все дізналася та залишила мене.
Оселився я з тією новою, та тільки тоді й збагнув, яким дурнем був. У квартирі завжди був безлад, обіду гарячого після роботи не дочекався ніколи, а розмови пусті та безрадісні, мов ранкова туманність над Дніпром.
Коли нарешті захотів повернутися до Ганни, часу вже не залишилось вона вже жила з іншим чоловіком.
Досі не можу собі вибачити. Через власну дурість зруйнував ідеальне життя і втратив найкращу жінку, яку тільки можна було зустріти на цьому світіІ тепер, коли вечорами минаю наш старий будинок, у вікнах якого світиться мяке жовте світло, я зупиняюся на мить і слухаю, чи не долинуть мені звідти знайомі сміх і тиха Ганнина пісня. Усередині стискає гіркий жаль, але я не відвертаюсь: вчуся жити зі своїм болем, не шукаючи виправдань. Залишилася лише память про любов, яку сам і зламав.
Іноді думаю: якби міг повернути час, чи вчинив би інакше? Очевидно, так. Але життя дане не на виправлення помилок, а на те, щоб їх усвідомити. Я навчився цінувати найдорожче лише тоді, коли втратити це стало безповоротно.
Тепер щовечора, сідаючи біля вікна, я дивлюся на тихе місто й промовляю подумки її імя не для того, аби повернути минуле, а щоб зберегти вдячність. Бо тільки втративши, зрозумів: справжнє щастя не в пригодах, не в новизні, а в простому багатстві любові й уваги тієї, хто мовчазно зустрічав мене вдома.
З роками я навчився прощати себе. І тепер навчаюся жити з надією, що хтось інший не повторить моєї помилки й збереже своє щастя там, де воно є.
Лише коли оселився разом із коханкою, усвідомив, якої великої помилки припустився