Їх ніхто не вигнав, відповідали і тій, і другій, вони самі не захотіли залишитися! Нехай повертаються! Ми будемо тільки раді.
Сиди! Нас вдома немає! спокійно відповів Петро.
Але ж дзвонять! Софія насторожено підвелася з дивана.
Нехай, буркнув Петро.
А якщо це хтось важливий? перепитала Софія. Може, у справах?
Субота, дванадцята дня, невимушено відказав він. Ти нікого не чекала, я теж ні. Тож?
Я тільки у вічко загляну, прошепотіла Софія.
Сядь! в голосі Петра зазвучала сталь. Нас вдома нема. Хто б то не був, нехай ідуть назад!
А ти знаєш, хто це? здивувалася Софія.
Маю припущення, тому й кажу, щоб ти лишилася сидіти і перед вікном не маячила.
Якщо це те, що я думаю, вони так просто не підуть, знизала плечима Софія.
Все залежить від того, скільки ми не будемо відкривати двері, спокійно мовив Петро. Зрештою підуть. Ночувати в підїзді все одно не залишаться. А нам зараз нікуди не треба. Тому сядь, одягни навушники, бери телефон і вмикай фільм.
Петре, мені мама телефонує, показала Софія екран.
Ото ж за дверима стоїть твоя тітка з її недолугим сином, підсумував Петро.
Звідки ти знаєш? не повірила Софія.
Якби це був мій брат, Петро вимовив так, що стало трохи гидко, то моя мама дзвонила б.
А інших варіантів ти не розглядаєш? повернула Софія.
Якщо сусіди бажання розмовляти з ними не маю. Друзі, подзвонивши раз-другий, вже б пішли. А наші родичі тільки вони можуть так навязливо мучити дзвінок!
Петре, це моя тітонька, стомлено сказала Софія. Мама написала повідомлення. Питає, де нас носить. Каже: тітка Галина зупиниться на пару днів, має справи у Львові.
Напиши, що у Львові купа готелів, Петро посміхнувся.
Петре! Я так не можу! з докором сказала Софія.
Знаю, замислився Петро. Тоді напиши, що нас вдома немає: ми оселилися в готелі, бо в квартирі цькували тарганів.
Точно! Софія швидко набрала повідомлення й відправила.
Петре, вона просить, щоб ми для тітки зняли два номери, для неї й Олеся, розгублено сказала Софія.
Напиши, що грошей нема. І що ми самі винайняли місце в хостелі, де в кімнаті п’ятнадцять іноземців, відповів Петро і підморгнув.
Мама питає, коли повернемося, розгублено сказала Софія.
Напиши через тиждень, махнув рукою Петро.
З дзвінком перестали мучити. Подружжя полегшено порозумілося.
Петре, мама написала, тітка приїде за тиждень, знесилено промовила Софія.
А вдома ж нас знову не буде, зітхнув Петро.
Петре, ми ж так проблему не розвяжемо, задумалася Софія. Не будемо ж тікати від них усе життя? А якщо прийдуть у будній день? Або чекатимуть після роботи під дверима? Твій брат чи моя тітка вони й на таке здатні.
Та знаю, похнюпився Петро. Пощастило ж купити трикімнатну!
Ми ж її брали для великої майбутньої сімї, сумно нагадала Софія.
Дітей треба! серйозно сказав Петро. Бажано двоє одразу.
Я ж не проти, обурилася Софія. Знаєш, що обстеження треба. Не виходить!
Нерви треба заспокоїти і все буде, твердо мовив Петро. То твої, то мої постійно нервують! Усіх би гнати назад, звідки лізуть! Бо через них і не виходить нічого
Софія не сперечалася. Вона знала Петро має рацію.
Коли зважилися на шлюб, пройшли дороге обстеження на генетику та сумісність, навіть перевірили фертильність.
Все було чудово. Але після весілля довелося відкладати питання дітей і накопичувати на квартиру. Жити було ніде, спадкоємність не світить. До весілля кожен з мамою в однокімнатній. Розрахунок тільки на себе.
Пять років праці й економії і придбали простору квартиру. Будинок старий, ремонт з нуля, меблі як з магазину. Відчуття щастя неймовірне.
Та святкування новосілля ледь не зірвала тітка Галина з сином Олеcем. І щоб молодята не пручалися, тітку привела й сама мама.
Ну, тут не соромно, місця вдосталь. Не те, що ми з Софією мучились в однушці!
Зручно, схвалила тітка Галина. Мені кімната, Олеcsю окрема!
У нас у вітальні не сплять, Петро твердо сказав. Це кімната для відпочинку.
Я ж працювати не збираюся! розсміялася тітка Галина. Софіє, поясни чоловікові: з сином нам незручно, він хропе! І взагалі гості вдома, а столу немає!
Ми вас не чекали, зніяковіла Софія.
І холодильник порожній, підтримав Петро.
Добре, прихильно сказала тітка Галина. Петре, біжи в “Сільпо”, Софіє на кухню!
Чого заціпеніли? вперше втрутилась мама. Так гостей не приймають!
Може, не нахабнішали обурився Петро, але Софія вивела його в іншу кімнату.
Коли Петро зміг висмикнути руку дружини від власних вуст, запитав:
Софіє, тут нічого не плутається? Я зараз виганю їх до твоєї мами! Раз у гості поводьтеся, як гості! Що це взагалі таке?
Петре, ну вона проста людина, із села. Так заведено!
Селян багато знаю, але хамство ніде не традиція!
Любий, не сварімося з мамою й тіткою, Софія вмовляла. Вони мені потім всі нерви вимотають! А ти їм ворогом станеш Тобі це треба?
Мені байдуже! Якщо так ставляться легше буде взагалі не помічати! І не бачити! Нехай пропадуть навіть не заплачу!
Петре, будь ласка! Мене пожалій! Якщо ми зараз Галичку виженемо мама мене прокляне! Я ж тільки її маю
Цей аргумент подіяв. Петро скреготнув зубами й пішов у магазин.
Тітка Галина гостювала не кілька днів, як обіцяла, а цілих два тижні. Уже другого вечора Петро почав приймати настоянку собачої валеріани.
Від’їзд тітки Галі й Олеся святкували як справжній день перемоги із віником і шваброю. Три дні відмивали весь дім.
А потім дзвінок у двері: Петро зустрів брата Тараса із сімєю.
Петрику, я тільки на пару днів, Тарас обійняв його так, що хруснули ребра. Питання порішати треба, потім назад.
Сам не можеш справитись? спитав Петро.
Ти що! В мене діти! Як їх одних залишити в селі? А можу пригоди зустріти? Дружина контролюватиме!
Тому й дітей привіз? Петро скреготнув.
А з ким їх лишати? Тарас ляснув брата. Їм же треба веселощі! Давай, брате, як у студентські роки розтрясемо цей Львів!
Тарасе! заверещала Ірина, дружина. Я тебе так розтрясу, що потім нічим буде!
Через годину після приїзду брата з родиною у Софії розболілася голова. Діти кричали, ганялися по квартирі; Ірина верещала. А Тарас рвався гуляти, ще більше істерики.
Петре, ти ж єдиний син твоєї мами? простогнала Софія.
Це двоюрідний, буркнув Петро. Я його просто братом називаю.
Мені байдуже може його попросити піти?
З радістю рукою на серці, відповів Петро, але тут як з твоєю тіткою. Мама мені потім мозок ложкою вийме й змусить зїсти!
Не встигали оговтатися, як знову зявлялися гості. Тітка Галина з сином постійно придумували якісь справи у Львові. Брат Тарас із сімєю теж регулярно навідувався. Мами контролювали дітей, теща мучила зятя, свекруха невістку.
Постійний стрес руйнував душевне і психологічне здоровя молодої родини. Які вже там діти, якщо нерви як дроти під напругою? Здоровя ні до чого, просте питання як?
Може квартири поміняємо? запропонувала Софія.
На палату? усміхнувся Петро. Скоро обидва там будемо!
Ні, трохи посміхнулася Софія. Давай нашу трикімнатну на таку ж, тільки в іншому районі. Переїдем але нікому не скажемо куди!
Трохи потягнемо, засміявся Петро. Мої й твої знайдуть нових господарів, ті здадуть де квартира була, і знову нас знайдуть. А потім розірвуть за такий жарт!
Може, встигнемо народити дитину? з надією сказала Софія.
Треба не тільки народити, а й виховати, похитав головою Петро.
А може просто виїхати з квартири? До друзів? Сховаємось!
Ти про Богдана з Марією? перепитав Петро.
Так, у них є вільна кімната.
Там живе собака Лада, усміхнувся Петро. Забула?
Я краще з вівчаркою, ніж з нашими родичами! безсилою впала на диван Софія.
Чекай! вигукнув Петро, хапаючись за телефон.
Богдане, позич собаку!
О! Буду вічно вдячний! Ми з Марічкою хочемо на відпочинок, а Ладу залишити ні з ким! Вона чужих не терпить, а вас добре знає. Корм привезу, підстилку, іграшки, миски, ще й премію дам!
Домовилися! радісно відказав Петро.
Повернувся до Софії, світячись, як ранкове сонце:
Дзвони мамі, кажи, що тітка завтра може заїжджати! Я Тараса попрошу на тижні приїхати.
Ти впевнений? перепитала Софія.
Ми гостинні! Петро душевно говорив. Хіба хтось винен, що мешканець наш їм не по душі?
Брату Тарасу й сімї вистачило одного “гав-гав” обрали готель. А тітка Галина вирішила боротися за гостину.
Замкніть того звіра! бубоніла вона, ховаючись за Олеся.
Тітко Галино, ви жартуєте? усміхнувся Петро. Сорок пять кіло мязів! Це ж не шпіц, а справжня німецька вівчарка! Двері зніме, якщо треба!
А чому вона на мене скалиться? голос тітки затремтів.
Не любить чужих, знизала плечима Софія.
Позбудьтеся її! Я не можу жити з таким псом!
Як це позбутись? обурився Петро. Цей улюбленець тепер наш. Хоч дітей нема треба ж когось любити! А ми її дуже любимо!
І ніколи не кинемо! додала Софія.
Потім дзвонили дві мами й питали: чому рідних не пускають?
Ми нікого не виганяли, відповідали вони обом, просто гості не захотіли залишитись! Нехай приїжджають ми раді!
А собака?
Мамо, ми ж нікому не кажемо “ні”!
Але й мами гостювати розхотіли.
Через місяць Лада повернулася додому, до своїх господарів, але була готова прийти за першим дзвінком.
Та не довелося: Софія вже чекала на двійко малюків.
І от що вони зрозуміли дім повинен бути затишком для сімї, а не вокзалом для вічних гостей. І лише налагоджений спокій дає найкраще щастя справжнє, сімейне, те, що не купиш за жодні гривні.
