Чуже щастя
Ганна нишпорила на своєму городі, цьогорічна весна видалася ранньою. Ще березень тільки-но кінець, а сніг давно зійшов. Звісно, ще холоди повернуться, але нині сонце пригрівало наче мовби з дитинства, і Ганна, роззувшись, ступила на розм’яклe, вологe чорноземя босими ногами і земля наче пух пестить пяти, а повітря повниться запахом свіжого перегною та надії. Хотілося щось змайструвати, підперти похилену деревяну огорожу, підлатати дровник, заглянути у клуня, подумати про курчат і поросят, про вірну собаку й лагідну кішку. Досить, вдосталь побігала мимохіть усміхнулася: все досить.
Внутрішній голос втішав: Ще поживемо…, сказала Ганна у голос невідомо до кого, погляд її обіймав чисте небо над селом.
Доброго дня, почулося стиха за хвірткою.
Ганна здригнулася. Біля хвіртки стояла дівчина, ледве підліток. У потертій сірій курточці з райцентру такі носять учні профтеху, дешеві чобітки з тонкою підошвою, тілесні капронки, несезонно ранньо вдягнені.
Ой, простудиться ж, майнула думка у Ганни, ж бо чобітки нещасні, підошва тонка, нічого не варті….
Дівчина переминалася з ноги на ногу.
Доброго дня, скупим голосом вітала Ганна.
Перепрошуйте Можна я до вас у вбиральню? несміливо прохопилася гостя.
Га! Ну, йди. Прямо, а потім за сарай.
Ганна з цікавістю спостерігала, як дівчина побігла, ледве човгаючи ногами.
Дякую, ви мене врятували. Я квартиру шукаю Чи немає у вас кімнати в оренду?
Ні, не думала. А нащо тобі?
Хотіла зняти куток, у гуртожитку не хочу – там шум, пють, курять. Хлопці шастають
І скільки ж платити можеш?
Пятдесят гривень… більш не маю.
Ану, заходь у хату, давай-давай.
Ой, а можна ще до туалету?
Біжи
Як тебе звати? вже в хаті питає Ганна.
Соломія, пискнула дівчина, ледве чутно.
Соломійко Ну кажи, нащо ж прийшла? в упор дивилася жінка.
Я Я ж про кімнату
Не обманюй З чим прийшла, дитино?
А можна ще в туалет
Ти що? Га, Соломійко?
Не знаю, крізь сльози дівчина. Терпіти нема сили
То біжи
Ганна щільно притислась до стіни й вийшла слідом.
Ти ж бігаєш помочитись? Чи по-великому?
Ні, махає долонею, по-маленькому, болить
Поговоримо згодом, а зараз кажи чесно. З ким, чого прийшла?
Мовчить дівчина, збирається з духом.
Ну? Слухаю Якщо вкрасти у мене й так нічого не зосталось. Кого тебе підслав?
Нікогісінько, сама! Ви Ви Ганна Петрівна Самойленко?
Та я. А що?
Ви Ти не впізнала мене, матусю? Це ж я, Соломія твоя донька.
Ганна сиділа, випроставши спину, обличчя обвітрене та суворе, ні жоден мяз не здригнувся.
Соломіє прошепотіла жінка, донечко Соломійко моя
Так, матусю, це я! Не давали мені у дитбудинку твій адрес, уявляєш? А я, вмовила викладачку Ганну Андріївну, золота людина, допомогла зробили запит Знайшли імя, прізвище, а вже потім і адресу Так я тут.
Ганна не ворухнулась, лиш сльози тихо стікали по її щоках.
Соломійко донечко
Мамо, матінко! завищала дівчина й кинулася їй на шию. Як я тебе шукала! Я писала листи, а сміялись з мене: Кинула тебе, віддала, як ганчірку. А я вірила, мамо, так вірила
Несміливо обійняла доньку. Руки, вкриті мозолями, пестили вязану кофтинку Соломії моя, рідна Моя, Соломійко
Сиділи мовчки, обійнявшись, все й так зрозуміло.
А потім уже, згадуючи бабусині настанови з дитинства та свій гіркий досвід метушилася, гріла воду, запарювала кріп, парила Соломійку, своє сонечко.
Доню, Соломійко, сенс мого життя, думала про себе
Є задля чого жити. Він поклав на долю, пожалів. Город, поросятко, пальтечко підшити треба. Є ще ті заначки десь прибережені От глупа, вже про смерть думала, аж тут дитина моя, Соломійко
***
Мамо!
Та що?
Мамусю
Кажи, підлизо.
Соломійка взяла з миски пиріжок, що мама напекла; щічки вже порожевіли, Ганна свою доню вбрала, як лялечку, сама ніби помолодшала.
Мамусенько-о-о
Та що там, а?
Мамо, я закохалася!
Ото так-так!
Ага! Мамо, він такий хороший. Його Іванею звуть, він Він хоче з тобою познайомитись.
Не знаю а подумала: Ото скінчились мої щасливі дні, як дав він, так і забирає…
Мамочко, що з тобою, рідна?
Нічого, доню, все гаразд Виросла така швидко Не встигла щастям насолодитись, пробач, Соломійко
Маму, як ти могла таке? Я я тебе, як ти могла! Та ми ще внуків тобі подаруємо, мамо, люба Ти знаєш, як я тебе люблю? Скільки я тебе шукала!
Знайомство пройшло добре. Іван хлопець з нашого села, господар, розумний. Ганна подумала: За такого не гріх і доньку віддати.
Часи лихі, дехто мав і крихти, а дехто песиків годував ліпше, ніж люди жили.
Але у Ганни з Соломією та Іваном злиднів не було, Ганна чудово шила, фабрику закрили вона пішла до кооперативу, там платили краще Соломійку одягла, зятя теж фурнітурою спорядила.
Іван не сидів без діла змайстрував новий тин, два вінець на хаті з братами замінили, баню полагодили, сарай для поросятка збили хатинка жива, щебече, мов на весілля прийшла Соломійка.
Ганнине серце розмерзлося, за багато років вперше захотілося жития за себе і за всю свою злиденну молодість, про яку ледь не забуває, та ночами накотить нестерпна жага проридати
Мамо, мамочко? Що тобі? Болить щось?
Ні, дитино, спи, спи, рідна
Мамо, можна я поряд?
Звісно, Ганна відступає до стінки, пускає донечку.
Маленька, мила, душа розривається від любові. Оце воно материнське щастя. Дякую тобі, Боже, що дав збагнути.
Справили весілля, молоді залишилися жити з Ганною, та й сама наче зацвіла. На роботі помітили: колись строга Ганна Петрівна тепер ледь усмішки стримує, щоки рожевіють.
Внук буде чи внучка, нашіптує подругам на зміні, ой й-й-й, хвилююся.
Щаслива донька у Ганни Петрівни, зітхають жінки, дуж волить, як рідну.
Внук! Внук народився, Антошко! на честь матусі моєї, бабусі Соломії, строга була, але справедлива, радіє Ганна. Хорошенький, ой не можу…
Я ж немовляти ніколи не тримала на руках
Ну, після Соломійки ніколи. Тільки тримаю, і серце в голові калатає от воно, щастя!
І всі думки лише про Антошку. І найкращий, і найдорожчий. Бабусин внучок від бабусі ні на крок.
Іван будівництво нової хати затіяв велика, простора, для всіх місце є Без мами ж як?
Молодці вони. Іван з братами компанію свою заснували, магазин будматеріалів відкрили живуть тихо
Аж знов радість дівчинка буде, внучечка
Яких тільки вбрань не пошила Ганна для внучечки! Мариночка, дівчинка-кралечка.
Дитячий сміх у домі як весняний дощ, дзвінкий, невтомний.
Все добре у Ганни, та щось важко стало під грудьми, болить
Мамо Мамусю, рідна нащо мовчала? Де болить?
Все добре, доню все добре
***
…Пізно, ми безсилі
Лікарю, лікарю! Як так вона Вона моя мама
Я розумію Вибачте
***
Донечко, Соломійко пора мені вже, прости й так забарилася Давно мене з рахунків списали, а ти врятувала тоді, прийшла, рідна
Мамо, не кажи так
Доню, послухай Важко не перебивай Я не мама твоя, Соломія. Вибач
Мамо! Матусю, цього й ніколи більше не кажи! Ти мені мама, чуєш? Моя! Тільки моя
Так-так, донечко Я зрозуміла, серце Там, у шафці, мій зошит Прости, Соломійко Люблю тебе, дитино
І я тебе, мамо Мамусю Мамо
***
Соломіє, перекуси б
Та, Іване зараз Ти йди
Соломія сиділа в кімнаті матері, читала її зошит то була ціла її, Ганнина, книжка життя, химерна, гротескна, сонна.
Мати строга, Антоніна Карпівна, батько з війни не повернувся.
Аннушка, Анюта-цвіточок.
Вкралася закоханість у злодія, молодість, шал, пристрасть.
Пішла з ним
І покотилося
Вир, що тягнув довгі роки, а далі старість, різко.
Стрекозою стрибала…
Злодій пропав у таборах, нікого нема на білому світі
Був би дитинка, та застудила тоді, коли втечу організовували. Молодість, глупота.
Втратила все, жіноче здоров’я
Ані дитини, ані киці, тільки мамина хата й залишилася
Лікарі казали чекай. Чи так, чи до церкви просити прощення
І тоді, зверху хтось пожалів, приніс радість, другого шансу не втратила.
Думала хоч трохи мамою побуду, хоч на мить
Доню, Соломійко-світло, і не сподівалася так довго жити
Пробач, Боже, за прохання недостойне. Дай хоча б трішечки бабусею побути, донці допомогти
Спочатку боялася, щоб донька не дізналась, що не мама, а однофамілиця. Потім перестала боятись жити почала, як звичайна людина. Уперше повірила, що гідна
Пробач, донечко, пробач, мила що вкрала твоє щастя. Таке воно, моє, вороване щастя
Мамусю плаче Соломія, мамо моя рідненька, сподіваюся, ти мене чуєш
Я знала, майже одразу дізналася. Коли у тебе жила, люди казали не твоя адреса, шукала справжню, знайшла з цікавості.
Вона сама від мене відмовилася заміж вийшла, я їй заважала, мамо
В неї сімя, їй не було діла до мене
Вона боялася, щоб нас не побачили.
Давала гроші, мамо.
Я втекла, захворіла, памятаєш? Гарячка була, мамо Я дякую Богові, що відвів мене до тебе. Я довго тебе шукала, ти моя мама.
Як добре, що тоді помилилися а може, й не помилилися. Там, нагорі, знають, кого і куди відправити
Як мені без тебе, мамо
Соломійко
Іванку, дай поплакати Мати поховала
***
Бабусю, а бабуся Ганна була добра?
Дуже, квітко.
І гарна?
Найгарніша, Ганнусю.
А хто її так назвав?
Не знаю, мабуть дідусь або бабуся.
А мене ти теж по бабусі назвала?
Так, я й тато твій, він свою бабусю дуже любив.
А вона мене бачить?
Авжеж, споглядає і завжди тобі допомагатиме.
Я тебе люблю, прабабусю Ганно, дівчинка кладе вінок з кульбаб на могилу прабабусі.
І я тебе, дитино, шелестить берізка, і ми тебе, підхоплює вітерВітер легенько шелестів травами, мовби нашіптуючи щось веселе й тепле. Сонце грало у волоссі маленької Ганнусі, а Соломія, стоячи поруч, погладила доньку по плечу.
Пішли, доню, прошепотіла вона, відчуваючи тиху вдячність у серці, бабусині пиріжки охолонуть.
Дівчинка озирнулась ще раз, усміхнулась портрету на чорній плиті, і здавалось, що старе обличчя у вічному камені відповіло їй тією самою усмішкою тихою, лагідною, як весняний дощик.
Соломія підвелась, витираючи очі:
Ганнуню, памятай: щастя не вороване й не позичене воно живе там, де є любов. Як у нас із тобою.
За городами запахло дощем. І життя плило далі на нову весну, крізь память, крізь любов, крізь багато маленьких і великих щастів своїх, справжніх, зайдених через сльози й радість.
Біля старої огорожі знову квіти і нова пісня, яку співали вже донька й онука, вплітаючи бабусину любов у кожен свій день.
