Мені не потрібна паралізована сказала невістка і пішла геть
А вона й не уявляла, що може статися далі
У невеликому селі на Поділлі жив звичайний дід, по вихідних трохи смакував домашню горілку. Була у нього мрія: завести собі собаку, і не якусь дворнягу, а саме породистого кавказького вівчаря. Він навіть готовий був поїхати аж у Грузію, щоб купити справжнього пса й привезти додому.
Називали діда Івановичем. Чи то по імені, чи по батькові ніхто й достеменно не знав. Просто: Іванович, і все. Він нікого не поправляв. Сидів собі Іванович після роботи на городі на лавці біля хати, згадував минуле. Бувало, молодь збиралася навколо, щоб послухати, як було у селі раніше.
Дружину свою, Оксану, Іванович поховав давно. Оксана мала слабке серце, лікарі взагалі забороняли їй народжувати, але вона дуже хотіла дитини. Народила Івановичу сина і одразу занедужала. Іванович любив Оксану. Все по хаті сам робив, навіть пакета молока з магазину не дозволяв їй носити: Не можна! каже, лікарі заборонили!
За дитиною сам доглядав, готував їжу. Оксана переживала:
Уже не позорив би мене! Диви, баби засміють! Нічого по дому не роблю! Все на чоловікові!..
А баби не сміялися, а заздрили:
Ой, Ксаню, дала б нам свого Івановича в оренду, хоча б денечок пожити твоїм життям!
Оксана тільки всміхалася у відповідь. З усмішкою на обличчі і пішла з життя. Вранці Іванович знайшов її холодною. Плакав, як дитя, днів три, а потім зайнявся сином.
Малому тоді якраз важкий період починався шістнадцять років. Після армії син рано оженився і залишився жити там, де служив. Так і лишився Іванович зовсім сам. Але не втрачав духу любив спілкуватися з молоддю на лавці.
У сина дочка народилась. Все чекав їх у гості, але вони з якихось причин так і не приїжджали: то робота, то часу нема, то одне, то друге. Внучку бачив тільки на фотографіях.
Одного дня люди у селі помітили, що Іванович ходить сумний, як хмара, ніби у воду опущений. Не жартує, не сміється, на лавці не сидить. Почали питати, що сталось, і виявилось: отримав Іванович телеграму, де невістка повідомляла, що вони всі потрапили у аварію. Внучка в тяжкому стані в лікарні, а син Івановича загинув.
Ой, біда, ой, горе! співчували Івановичу всією громадою, але хіба є такі слова, що можуть зняти таку тугу?..
Іванович приймав співчуття, але легше йому не ставало. Сина жаль, але його не повернеш, ще більше жаль внучку. Лежить у лікарні, в комі, молода дівчинка, 15 років. Їй би ще жити. Івановича душа боліла страшно.
А головне від невістки жодних вістей. Писати вона не пише, на телеграми не відповідає, слухавку не бере. Як дізнатися, яке у внучки становище? Хоч Іванович внучку ніколи не бачив, але любив її не менше. Судячи з фотографій, внучка була схожа на Оксану в молодості.
Іванович вже хотів їхати у те місто, де син жив, коли раптом, перед самою дорогою, до його двору підїхала машина. З неї винесли носилки. У хату Івановича майже без стуку ввалилася якась пані. Дід не одразу зрозумів, що це дружина його загиблого сина. Слідом внесли носилки, на яких лежала внучка. Просто кинули дівчинку на диван і пішли.
Вона паралізована з ніг до голови. Мені така дочка не потрібна. Я ще встигну вийти заміж і народити собі здорову дитину! сказала невістка.
Та я ж не лікар! тільки й встиг заперечити Іванович.
І не треба. Лікарі не можуть їй допомогти. Їй потрібна доглядальниця. Якщо не хочеш з нею возитись закопай живою, а я не збираюсь втрачати свою молодість. Я їй не сиділка! заявила жінка і грюкнувши дверима, втекла.
Та ти їй і не мати! крикнув у слід Іванович.
Тепер зрозуміло стало, чому син не приїжджав у гості з сімєю. З такою жінкою хіба по гостях їздити тільки на базар сваритись. Як син міг таку обрати вже не спитаєш. Якби знав, що вона від дочки відмовиться, певно, й у могилі б перевернувся. Так і лишилися вдвох: Іванович і внучка.
Дівчинка справді була повністю паралізована, але Івановичу не вперше по господарству возитись і доглядати. Зате тепер зявився сенс у житті! Головна ціль дівчинку вилікувати.
Лікарі від внучки відмовились і виписали з лікарні. Вони взагалі не розуміли, як вона вижила після тієї аварії. Травми були майже несумісні з життям. Залишилися лише народні засоби і знахарки. А у селі такої не було, найдальша за три десятки кілометрів. Паралізовану везти не виходить, а вона на дім не їде вже стара дуже. Що робити невідомо…
Іванович майже щотижня їздив до тієї знахарки, вона давала трави, настої для дівчинки. Отим і лікував внучку. Минуло більше року, вона все ще не могла ні рукою, ні ногою ворухнутись, лежала, як поліно під ковдрою. Навіть говорити нормально не могла, лише нерозбірливо мугикала.
Іноді дід бачив, як по щоці дівчинки котиться сльоза. У такі моменти Івановичу серце розривалося. Думав, що вона сумує за матірю й батьком. Дід довго з нею говорив, читав їй книжки, але вона не могла відповісти. Їм обом було нелегко.
І ось якось увечері сталося неочікуване. Дід сидів, як завжди, біля ліжка хворої, раптом у хату ввалилася пяна компанія молодих хлопців. Виявилось, що Іванович за звичкою забув закрити двері. Ті після дискотеки побачили світло у вікні. Всі знали, що тут живе паралізована дівчинка. Хтось запропонував зайти і розважитись: мовляв, вона ж не захиститься, ще й рада буде Двері відкрито.
А ну, діду, знімай з внучки ковдру та розсовуй ноги! А ми зараз жереб кинемо, хто перший буде прокричав найпяніший.
Та змилуйтеся! Їй же всього 15! почав благати дід.
Ой, зачекайте. Мені тільки зуби почистити! сказав Іванович і швидко побіг на кухню, відкрив підвал і крикнув: Взяти!
Звідти миттю вискочив величезний кавказький вівчар. Як почав хапати хуліганів за штани! Найголовнішому ледь не відкусив причиндал. Іншим штани на задницях порвав. Так вони навть з голими задами бігли селом, а народ сміявся, а собака за ними аж до околиці.
Забігає Іванович у кімнату, а там внучка сидить на ліжку і кричить у вікно:
Хатко! Хатко! Діду, лови його, щоб не втік!…
Тут дід і просльозився. З того вечора дівчина пішла на поправку. Скоро вже й ходити почала. То чи знахаркові ліки подіяли, чи той стрес від нападу, а говорити почала не замовкає! Намовчалася за той довгий час. А звідки ж узявся собака, спитаєте ви? Все просто: кавказець Хатко жив у сина Івановича, а коли сталася трагедія і господар помер, невістка позбулася не лише дочки, а й пса.
Собаку вона привезла разом із дівчинкою, тільки дідові нічого не сказала. Коли невістка пішла з хати, дід пішов закривати ворота, дивиться а біля них сидить собака. Худюща, аж кістки видно, очі сумні, як у хворої корови, а з них справжні сльози. Іванович і не знав, що у сина був пес. Не міг він викинути собаку сина на вулицю забрав собі.
Пес служив Івановичу вірою і правдою, а коли ті злочинці прийшли, просто сидів у підвалі, бо літо вижарювало нещадно. Щоб собака не мучився у спеку, дід тримав Хатка вдень у підвалі, а ввечері, коли спадає сонце, випускав. А того вечора ще не встиг випустити. Якби Хатко був нагорі ті злодії й не зайшли б у дім.
Внучка потім розказала дідові, що коли вона плакала то за собакою сумувала. Дід за звичкою тримав пса у дворі, а до хати не пускав. Дівчина скучала, але не могла сказати про це дідусеві.
Хатко прогнав пяниць, повернувся додому і з величезною радістю облизав обличчя своїй маленькій хазяйці. Він теж за нею скучив. Так і стали жити утрьох: Іванович, внучка і Хатко. Про маму дівчини вони більше ніколи нічого не чули.
Іванович зрозумів тоді, що справжня любов і турбота не потребує винагороди і не вибирає, чи зручна чи ні. Не всі, хто народжує, можуть називатися матірю чи батьком, але кожен може стати рідним для тих, кого любить і оберігає. Найголовніше у житті не відвертатись від тих, хто потребує тебе, бо щире серце і вірне плече можуть творити справжні дива.
