У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоча добре знала, що вечерятиму сама. Дістала з серванта наші кришталеві келихи ті, на особливі випадки. Ретельно поставила їх на стіл, відступила на крок і подивилася, як усе виглядає.
Два набори приборів.
Дві тарілки.
Дві серветки, випрасувані до хрусту.
Ніби він ось-ось зайде і скаже, що вже час сідати, бо на дворі мороз, а різдвяний вечір чекати не буде. Та, звісно, цього не станеться. Його вже рік як нема.
Тихо у квартирі, телефон не дзвонить. Моя Ганнуся теж не приїде, внуки навіть не набрали сьогодні.
Я провела долонею по білосніжній скатертині з вишивкою. Я її ще молодою руками вишивала. Він тоді казав, що ця скатертина йому нагадує про мої очі здавна.
Я раптом уперше за день посміхнулась.
Приготувала його улюблені страви не тому, що хтось мав прийти, а так уже все життя робила. Бо серце вперто не хоче змиритися з тим, що місце навпроти тепер порожнє.
Сіла за стіл, подивилася гарно, як завжди в нас на Різдво.
Згадалося, як минулого Різдва він ще був біля мене. Слабенький, але сів, усміхнувся й попросив мене не закриватися в собі після нього. Щоб я жила. Не здавалася.
Я тоді пообіцяла.
Годинник цокав, за вікном мерехтіли гірлянди, чути було сміх, діти ганялися по снігу. Свято жило десь поруч не тут, у цій тихій кімнаті.
Пізно ввечері нарешті задзвонив телефон коротка розмова, щось привітальне, швидко-швидко. Без запитань, без зайвого часу.
Знову тиша.
Я взяла келих з протилежного боку столу, підняла його і тихо прошепотіла “дякую” за любов, за роки, за те, що була в когось найрідніша.
Почала прибирати зі столу повільно, спокійно, так, як ховають щось неповторне.
Потім сіла біля вікна, у темряві. Надворі триває Різдво, а всередині лише спогади.
Стіл був накритий на двох.
Але одне місце так і лишилося порожнє.
Було у тебе колись таке готувати місце для того, кого вже немає? Не тому, що сподіваєшся побачити, а просто тому, що серце ще ніяк не розлучитьсяІ раптом я зрозуміла: це порожнє місце не лише для нього. Це знак для всіх, кого ми любили й чекаємо попри час, попри відстань. Поки стоїть хоча б одна така тарілка, память не згасає.
За вікном вогні горіли ще яскравіше. І мені захотілося відкрити вікно, впустити у дім мороз й сміх нове життя. Завтра я знову проживу день. Я покладу ще одну серветку не для минулого, а для надії. Може, наступного Різдва за цей стіл сяде хтось, хто теж шукає вогник тепла.
Я підняла голову і усміхнулась у темряву. Не сама. Память, любов і надія завжди зі мною.
І в цю різдвяну ніч у серці теж запалалася своя маленька зірка.
