Коли Остап пішов служити в армію, Лада пообіцяла чекати на нього, як справжня козачка вірно й до останнього подиху. Обіцянка стала для неї священною: Лада писала коханому листи, густо всіяні словами про палке кохання, малювала на них волошки, калинові гілочки, а наприкінці лишала відбиток своїх губ поруч із написаним «поцілунок». Любила вона Остапа настільки безмежно, як тільки може любити жінка, коли її серце відкрите для світу, а час без коханого розтягувався мов нитки льону в руках прачки.
Тож Лада ніяк не могла повірити, що Остап зумів учинити так із нею.
В душі щось нашіптувало: не може бути, щоб він її забув. Та коли відповіді на листи зникли, а згодом прийшов короткий рядок: «Забудь мене», Лада була змушена прийняти цю реальність, як осінній дощ на босі ноги.
Лада вийшла заміж за першого стрічного чоловіка. Звісно, це було не кохання. Залишила у далекому куточку душі свою розтоптану любов і закрила серце на міцний замок, щоб більше не обпектися. Нікому не вдавалося пробудити в ній ті почуття, які живила до Остапа.
Якось Лада стояла на кухні, ліпила вареники, коли в тишу хатини проник дзвоник у двері. Сховавши руки в рушник, у домашньому фартушку і в тапочках, вона відчинила. Перед її поглядом постала фігура Остапа вже зрілого чоловіка у військовому однострої. Його постать здалася нереальною, як тінь сну у напівтемряві.
Не міг повірити, що ти справді заміжня, прошепотів Остап, незграбно зітхаючи, тому й прийшов пересвідчитись. Але тепер бачу правда… В очах його мерехтіли сльози, і здавалося: якщо він змахне віями, той біль розіллється по всій кімнаті, тепер розумію, чому ти не відповідала на мої листи
Він повернувся, щоб залишити поріг, але Лада вхопила його за рукав.
Як ти можеш так казати? Сам писав: «Забудь мене» розгублено промовила вона, не втямлюючи чи то він виправдовується, чи звинувачує її.
І?.. Остап замовк, а тоді додав: Так, минулого тижня надіслав останнього листа з армії, маючи надію, що ти ще мене чекаєш…
Клубок стояв у горлі Лади, вона навіть не встигла щось відповісти. Сльози пекли щоки, а в голові гули півонії запитань: «Як? Чому?».
Того ж вечора Лада пішла до батьків. Десь у підлозі тремтіли голки соняшників: відчувала, що мама і тато знають щось важливе. Колись вони не прийняли Остапа, бо в нього було в кишені лише кілька гривень.
Вибач нам, доню, не стримували емоцій батько з матірю. Ми ж хотіли, щоб ти не лічила копійки, не жила, як ми сидячи на порозі й рахуячи, чи залишиться на карамельки дітям. Хотіли для тебе кращого.
А ви ж самі були бідні, але покохали і побрались! Чому ж ви відмовили мене від щастя? Як ви могли так? дорікнула Лада, стискаючи руками шаль.
На, мати подала Ладі пакунок листів.
Читаючи їх у вітальні під тремтячим світлом лампи, Лада плакала голосно, грудьми, як дитина. В останньому листі Остапа, що ним довго хвалився її хлопець, був засушений пролісок, а поряд коротка фраза: «Довго шукав, але знайшов для тебе».
Ввечері Лада поговорила по-чесному з чоловіком: той, окрім роботи, грошей і знайомих, а, може, й інших жінок (так, принаймні, шепотіли сусіди), нічого не помічав у їхньому житті. Вони розійшлися мирно і тихо, мов зірки на полі нічного неба.
Вперше у житті, подолавши жах перед темрявою, Лада вийшла зимової ночі на вулиці рідного Львова. Але вона вже не боялася, бо йшла туди, де чекала справжня любов, куди її манив єдиний привітний вогник у морі нічної прохолоди.
Минув час, і всі непорозуміння розчинилися у ранковій росі. В родині Лади та Остапа підростає двоє світловолосих синів. Дідусь із бабусею зворушено обіймають онуків, а в хаті панує щира любов, міцніша за все золото світу. Це і є найбільше багатство.
Тут – мама вручила доньці десятки листів. Читаючи їх у сусідній кімнаті, Юлія не просто плакала – вона ридала навзрид.