Кохання з гіркотою полину

З любовю і гіркотою полину
Сьогодні я знову згадую нашу історію не казкову, не медову, а справжню, з присмаком сухої пилюки польових доріг і полину, розчавленого під босими ногами. У селі казали: якщо ми зійдемось світу буде кінець; якщо розійдемось вся лісова гуща вигорить, залишиться тільки попеліще.
Я Рута Петрівна, травниця у третьому поколінні. У нашому роду всі знали силу рослини й шепіт землі, вміли лікувати рани, які не затягувались навіть після молитов. Мої руки завжди пахли чебрецем та нагрітою сонцем землею. Сусідські діти бігали за мною, щоб попросити настоянки від сонного безсилля чи стару мазь від порізу.
А він, Ратмир Ярославович, був чужий нашій землі. Містик, що отримував силу не з западин глини, а з суворих наказів природі. Його магія нагадувала мені холодну воду у весняному Дністрі гостра, як лезо, і холодна, наче місячна ніч.
Ми зустрілися одного вечора, коли туман зійшов на ліс, і обидва шукали загадковий корінь чаклунки він цвіте раз на десяток літ.
Не чіпай, сказала я, голос мій був твердий, як крига. Тобі не дано брати його, чорнокнижнику. Земля дала його для зцілення, а не для твого зла.
Зцілення всього лише відтермінування, озвався Ратмир, не підводячи очей. Я шукаю справжню сутність речей.
Ми не стали ворогами, але й друзями бути не могли. Нас тягнуло одне до одного попри здоровий глузд. Кохання наше було дивне нескінченне протистояння між «створювати» і «володарювати».
Я приносила йому дикий мед і настоянки від безсоння, коли його сила починала палити його душу зсередини. А він залишав під моїми дверима рідкісні самоцвіти, ніби зірки замкнені в камені аби зимові ночі не здавалися такими довгими й темними.
Але полиновий смуток завжди був між нами. Я бачила, як Ратмир черпає силу із порожнечі, й це лякало мене. Він злився на мою ніжність, вважаючи, що я марную свої здібності на людей, які не цінують допомогу.
Одного разу в село прийшла епідемія. Вона не вибирала між добрими й злими.
Я віддавала останні запаси сил, забираючи гарячку у власні вени, а Ратмир вперше в житті злякався. Не за світ, а за мене.
Щоб врятувати мене, йому довелося зневажити себе: віддати свою магію землі, щоб вона зміцнила мене, виснажену знахарку.
Коли я прокинулась, він стояв біля вікна. Вперше у його волоссі з’явилася сивина, а в долонях не було більше вогню.
Чому ти так вчинив? ледве прошепотіла я.
Полин гіркий, Руто, відповів він, не повертаючись. Але без цієї гіркоти жодна солодкість не має цінності. Я обрав тебе, а не вічність.
Ми залишилися разом, на самому краю лісу, неподалік від «Гнилого яру» того місця, куди не заходили ні лісоруби, ні пліткарки зі села.
Ратмир, позбавлений старої сили, відкрив у собі новий дар відчувати метал. Він став ковалем. Але не простим: кував ножі, які не тупилися, й підкови на щастя. У кожному ударі було відлуння його колишньої сили, що стала творчою.
Я посадила малий сад: разом ріс отруйний аконіт і лікувальний шавлій. Тепер я не боялась його темряви знала: найродючіша земля завжди чорна.
Наше кохання не стало схожим на цукор. Це була доля двох сильних людей, які обирали одне одного щодня, як два гранітні жорна.
Іноді Ратмир звичково намагався змінити все силою. Коли засуха ледь не знищила сад, він годинами сидів на порозі, стискаючи кулаки, ніби намагаючись створити дощ просто з порожнечі.
Не треба, тихо казала я, кладучи руку йому на плече. Земля не рабиня. Попроси її, а не наказуй.
Я не вмію просити, бурчав він.
Та до вечора ми разом носили воду з далекого джерела, і в цьому було більше магії, ніж у будь-яких закликах.
У нашій хатині часто зявлялись «тіні». Одні були його учнями, що закликали повернутись до темного ремесла. Інші хворі, яких я не могла вилікувати сама.
Якось прийшов давній ворог Ратмира чаклун у чорному обрамленні.
Він прийшов не вбивати, а вимагати свою данину: хотів забрати мій голос у обмін на «повернення» сили Ратмиру.
Ратмир подивився на свої загрубілі руки, потім на мене, а я саме варила полиновий відвар. Я не вимагала захисту дивилася на нього з вірою, яка сягає глибше за будь-яке заклинання.
Сила, куплена тишею коханої людини, це не сила, а неволя, сказав він тоді.
Він не використав магію. Просто взяв своє важке ковальське молото і став на поріг. Кажуть, тієї ночі ліс гримів не від заклять, а від простого, людського гніву чоловіка, який обороняв рідний дім. Тінь відступила.
Ми постаріли красиво. Волосся моє стало чисто біле, як квіти черемхи, а борода Ратмира срібна, наче попіл.
Говорять, що коли прийшла наша пора, ми не пішли одне за одним. Просто зникли у глибину лісу під час цвітіння полину. На тому місці нині ростуть два дерева: міцний дуб із корінням у глибоких рудних пластах та гнучка лоза, яка обіймає його стовбур.
Якщо подорожній зірве листок з тієї лози, він відчує на губах гіркоту таку, як справжнє кохання, що сильніше за всю магію світу.