Надія залишилася сама. Їй було нікуди йти зовсім нікуди. “Кілька ночей можна поспати на вокзалі, а далі?” Раптом у голові виникла рятівна думка: “Дача! Як я могла забути! Хоча… Це гучно сказано дача. Радше напівзруйнована хатинка. Але все ж краще поїхати туди, ніж на вокзал”, розмірковувала Надія.
Сівши у приміську електричку, Надія притулилася до холодного вікна й заплющила очі. На неї нахлинули тяжкі спогади. Два роки тому вона втратила обох батьків і залишилася зовсім одна, без підтримки. Платити за навчання вже не було чим довелося покинути університет і піти працювати на базар.
Здавалося, після всього, що вона пережила, доля подарує шанс. Так і стало невдовзі вона зустріла своє кохання. Сергій був добрим, порядною людиною. Через два місяці вони зіграли скромне весілля.
Здавалося б, живи й радій. Але на Надію чекало нове випробування. Сергій запропонував продати батьківську квартиру в центрі Києва й відкрити власну справу. Він так гарно все розписав, що Надія ні на мить не сумнівалася чоловік все робить правильно й зовсім скоро сімя забуде про матеріальні труднощі. “Трохи станемо на ноги, можна буде про дитину подумати. Як я мрію швидше стати мамою!” мріяла наївна дівчина.
Але бізнес не пішов. Через постійні сварки про витрачені гроші, стосунки швидко зійшли нанівець. Невдовзі Сергій привів додому іншу жінку й вказав Надії на двері.
Спершу вона хотіла звернутися до поліції, але зрозуміла: звинувачувати ні в чому квартиру вона сама продала й віддала гроші Сергію
***
Зійшовши на станції, Надія повільно йшла пустим пероном. Була рання весна, дачний сезон ще не почався. За три роки ділянка заросла бурянами й потребувала багато роботи. “Нічого, наведу лад і все буде добре”, думала Надія, хоча розуміла як раніше, вже не буде.
Вона легко знайшла ключ, який лежав під ґанком. Але стара деревяна двері просіла й не піддавалася. Дівчина витратила всі сили, та марно. Розчарована, вона присіла біля порогу й розплакалася.
Раптом, на сусідній ділянці Надія помітила дим та почула шум. Зрадівши, що тут хтось є, вона поспішила туди.
Тітко Маріє, ви вдома? покликала вона.
На дворі зявився зарослий літній чоловік. Він розпалив невелике багаття й грів воду у старій кружці.
Хто ви? А де тітка Марія? запитала Надія, відступаючи назад.
Не бійтеся мене. І прошу, не кличте поліцію. Я нічого поганого не роблю. У дім не лізу, живу тут, на подвірї
Голос чоловіка був приємний, розумний так розмовляють освічені люди.
Ви бездомний? запитала Надія прямо.
Так, тихо відповів чоловік, відводячи погляд. Ви сусідка? Не хвилюйтесь, я не заважатиму.
А як вас звуть?
Михайло.
А по батькові? уточнила Надія.
Федорович.
Вона уважно розглянула Михайла Федоровича одяг хоч і старий, але чистий, чоловік доглянутий.
Я навіть не знаю, до кого звернутися за допомогою… тяжко зітхнула Надія.
Що сталося? співчутливо запитав чоловік.
Двері просіла Не відкривається.
Якщо дозволите, подивлюся, запропонував Михайло Федорович.
Буду дуже вдячна! відповіла вона.
Поки чоловік все оглядав, Надія думала: “Хто я, щоб зневажати чи засуджувати його? Адже я тепер теж бездомна У нас схожа ситуація”.
Надійко, можете заходити, всміхнувся Михайло Федорович. Ви тут ночуватимете?
А де ж іще? здивувалася дівчина.
У будинку є отоплення?
Є пічка невпевнено сказала Надія, не знаючи, чи зможе нею користуватися.
А дрова?
Не знаю відповіла ще тихіше.
Добре, влаштуємося Ідіть у хату, я щось придумаю, сказав чоловік й вийшов.
Надія займалася прибиранням майже годину. У хаті було холодно, сиро й незатишно. Вона не розуміла, як буде тут жити. Та невдовзі прийшов Михайло Федорович із дровами. Надія щиро зраділа у неї зявилася хоч одна жива душа поруч.
Він прочистив пічку й розпалив її. За годину стало тепло.
От і все! Пічка вже працює. Підкидайте трохи дров, а на ніч згасіть. Тепло триматиметься до ранку, пояснив чоловік.
А ви куди? На сусідню ділянку? спитала Надія.
Так. Я трохи поживу там. У місто не хочеться Не хочу ворушити душу, згадувати минуле.
Михайло Федорович, зачекайте. Давайте повечеряємо, випємо гарячого чаю, а потім підете, твердо сказала Надія.
Чоловік не відмовився. Зняв куртку й присів біля печі.
Пробачте, що питаю Ви зовсім не схожі на безхатченка чому живете на дворі? Де ваш рідний дім?
Михайло Федорович розповів, що усе життя викладав у університеті. Віддав себе науці, рокам праці. Стара інститутська закалка… А старість підкралася непомітно. Коли зрозумів, що залишився сам, було вже пізно щось змінювати.
Рік тому до нього стала навідуватись племінниця Катерина. Вона обіцяла допомагати, якщо дядько залишить їй квартиру. Михайло Федорович зрадів і погодився.
Катерина увійшла в довіру й запропонувала продати квартиру у гамірному районі придбати добрий будинок під Києвом, з садом та затишною альтанкою. Вже знайшла хороший варіант за смішні гроші.
Він завжди мріяв про тишу й свіже повітря. Тож не роздумував погодився. Після продажу квартири племінниця запропонувала покласти гроші у банк.
“Дядю Михайле, присядьте на лавці, а я дізнаюся щодо рахунку. Давайте пакет візьму з собою раптом за нами хтось стежить”, сказала Катерина біля банку.
Вона з пакетом зникла всередині, а Михайло Федорович чекав. Час ішов… Племінниця не виходила. Зайшовши у банк, чоловік побачив, що відвідувачів немає, а був ще один вихід.
Він не міг повірити, що рідна людина так підло з ним вчинила. День потому вирушив до Катерини додому двері відкрила незнайома жінка й сказала, що Катерина тут давно не живе, квартиру продала два роки тому…
Ось така невесела історія, тяжко зітхнув старик. Відтоді живу на вулиці. Не вірю досі, що вже немає дому
Я думала, що одна така У мене схожа історія, сказала Надія й розповіла чоловіку.
Сумно Я хоч життя прожив… А ти із університету випала, без квартири залишилася. Але не сумуй, усе владнається. Ти молода, в тебе ще все попереду, намагався заспокоїти Михайло Федорович.
Досить про сумне! Давайте вечеряти, усміхнулася Надія.
Вона спостерігала, як із апетитом чоловік їв макарони із ковбасою. В ту мить їй стало його дуже шкода. Було видно він самотній і беззахисний.
“Як же страшно залишитися самому, на вулиці, усвідомити, що ти нікому не потрібен”, думала Надія.
Надійко, я можу допомогти із поверненням у університет. У мене там багато добрих друзів. Думаю, зможеш навчатися на бюджеті, несподівано сказав чоловік. Звісно, у такому вигляді я не можу прийти до колег. Напишу ректору ти зустрінешся з ним, це мій старий друг, Костянтин. Він обовязково допоможе.
Це було б чудово! зраділа Надія.
Дякую за вечерю, за те, що вислухала. Піду, вже пізно, встав чоловік.
Чекайте Не йдіть на вулицю. В мене три просторі кімнати, можете обрати одну, яка вам більше подобається. Якщо чесно, я боюся залишатись сама. Боюся печі не знаю, як із нею поводитись. Не покинете мене у біді?
Ні, не покину, серйозно відповів Михайло Федорович.
***
Минуло два роки. Надія успішно склала сесію й, передчуваючи літні канікули, їхала на дачу. Весь цей час вона жила на новому місці: в гуртожитку, а на вихідні на дачу.
Привіт! радісно сказала, обіймаючи дідуся Михайла.
Надійко, моя рідна! Чого ж не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Як справи? Здала? зрадів чоловік.
Так! Майже все на “відмінно”! похвалилася вона. Ось тортик купила. Став чайник будемо святкувати!
Разом пили чай, розмовляли, ділилися новинами.
Я посадив виноград. Хочу зробити тут альтанку буде затишно, розповідав дідусь.
Чудово! Взагалі, ти тут господар роби все, як вважаєш потрібним. Я ж тільки наїжджаю, сміється Надія.
Чоловік повністю змінився й вже не був самотнім. У нього зявився дім, онука, Надійка. А для неї він став рідною людиною. Надія вдячна долі за того дідуся, який замінив батьків і підтримав у найважчий момент…
