І досі буває, що серед ночі просинаюся і питаю себе, коли мій тато встиг у нас усе забрати.
Мені було 15, коли це сталося. Ми жили у невеликому, але охайному будинку меблі жодного разу не були поламані, у дні закупів хата наповнювалася їжею, а комунальні майже завжди сплачувалися вчасно. Я тоді був у десятому класі, і єдиною турботою для мене було скласти контрольну з математики та назбирати гривні на ті кросівки, про які давно мріяв.
Аж ось усе почало змінюватися, коли тато з кожним днем повертався додому все пізніше і пізніше. Заходив мовчки, кидав ключі на столі й одразу зникав у кімнаті з телефоном у руках. Мама його питала:
Знову спізнився? Ти думаєш, що цей дім сам по собі буде триматися?
А він сухо відповідав:
Відчепися, я втомився.
Я це чув зі своєї кімнати, в навушниках, роблячи вигляд, ніби все в порядку й нічого не помічаю.
Одного вечора я бачив, як він у дворі говорив по телефону. Тихо сміявся, казав щось на кшталт «майже готово» й «не переймайся, я усе вирішу». Побачив мене одразу поклав трубку. У шлунку защеміло щось дивне, але я нічого не сказав.
В день, коли він пішов, була п’ятниця. Я повернувся зі школи на ліжку лежала відкритий чемодан. Мама стояла на порозі спальні з почервонілими очима. Я спитав:
Куди він?
Він навіть не глянув і сказав:
Мене не буде якийсь час.
Мама йому закричала:
Який час і з ким? Скажи правду!
Він тоді раптом вибухнув та прокричав:
Я йду до іншої. Мене вже все тут дістало!
Я розплакався:
А я? А школа? А наш дім?
Він відказав байдуже:
Якось справитеся.
Закрив чемодан, взяв документи з ящика, гаманець, та вийшов даже не попрощавшись.
Тієї ж ночі мама пішла до банкомата і спробувала зняти гроші а картку заблокували. Наступного дня прийшла в банк, а їй сказали: «На рахунку нічого нема». Тато зняв усе, що роками вони відкладали. Також ми дізнались, що він залишив заборгованість за комуналку за два місяці та взяв кредит, використавши маму як поручителя, нічого їй не сказавши.
Добре памятаю, як мама сиділа за столом з рахунками, старим калькулятором, плакала і повторювала:
На нічого не вистачає не вистачає
Я пробував допомагати рахувати комуналку, але майже й не розумів, що взагалі відбувається.
За тиждень відімкнули інтернет, а згодом ледь не відімкнули й світло. Мама почала шукати роботу прибирала в домах чужих людей. А я вже продавав цукерки в школі. Соромно було ходити на перерві з пакетом шоколадок, але інакше вдома навіть на базові речі не вистачало.
Був день, коли я відкрив холодильник а там тільки глечик з водою і половинка помідора. Я сів на кухні й тихо заплакав. Того вечора їли просто білий рис без нічого. Мама перепрошувала, що не може дати мені того, чого давала раніше.
Згодом я побачив на Facebook, як тато з тією жінкою в ресторані тостують вином. Руки в мене затремтіли. Я йому написав:
«Тату, мені треба на шкільне приладдя».
Він відповів:
«Я не можу забезпечувати дві родини».
Це була наша остання переписка.
Далі він більше не телефонував. Не питав, чи я закінчив школу, чи хворію, чи треба щось. Просто щез.
Зараз я працюю, сам плачу всі рахунки й підтримую маму. Але рана з того часу не заростає не тільки через гроші, а через те, як нас залишили, через холод, байдужість, через спосіб, у який нас просто кинули у біді й продовжили своє життя, наче нічого не трапилось.
Так і ночами досі прокидаюся із тим самим питанням, що застрягає у грудях:
Як навчитися жити, коли рідний батько забрав у тебе все і залишив тебе самотужки вчитися виживати, коли ти ще дитина?
