Виховуєш із нього мямлю
Для чого ти записала його до музичної школи?
Людмила Петрівна проходить повз невістку, на ходу стягує рукавички.
Доброго дня, Людмило Петрівно. Проходьте, будь ласка. Я теж вас дуже рада бачити.
Сарказм Марії пролітає повз мати чоловіка тієї це не зачіпає. Свекруха кидає рукавички на тумбочку і повертається до Марії.
Мені Андрій по телефону розповів. Сяє весь, каже буду на фортепіано грати! Це що?! Він тобі хто, дівчинка?
Марія повільно зачинила двері. Дбайливо, аби не зірватись і не закричати просто зараз.
Це означає, що ваш онук буде навчатись музиці. Йому дуже подобається.
Подобається! гмикає Людмила Петрівна так, ніби Марія сказала абсурдну нісенітницю. Йому шість років, сам не знає, чого хоче. Це ти маєш направляти. Хлопець, спадкоємець, мій онук а ти кого з нього виховуєш?
Свекруха прямує на кухню, господарськи вмикає чайник. Марія нервово стискає зуби, аж болить щелепа, і йде слідом.
Я виховую щасливу дитину.
Ти виховуєш із нього мямлю та тряпку! Людмила Петрівна стає в позу. Треба було записати його на футбол чи боротьбу! Щоб мужнім ріс, а не… не якимось піаністом!
Марія сперлася на одвірок. Рахує до пяти. Не допомагає.
Андрій сам попросив. Сам. Йому дійсно подобається музика.
Оце знайшла чим хвалитися! відмахується свекруха. Олег у його віці в дворі ганяв із хлопцями, на хокей ходив! А твій що? Гамми свої гратиме? Сором!
Всередині Марії щось обривається. Вона відступає від косяка і підходить ближче.
Ви закінчили?
Ні! Я давно хотіла сказати…
А я теж хотіла вам сказати, знизила голос Марія до шепоту. Андрій мій син. Мій. І я сама вирішую, як його виховувати. Більше не дозволю вам втручатись.
Людмила Петрівна наливається фарбою.
Ти… ти взагалі як зі мною розмовляєш?!
Ідіть, будь ласка.
Що?!
Марія проходить у передпокій, знімає з вішалки пальто свекрухи та простягає їй.
Вийдіть з мого дому.
Ти мене виганяєш?! Мене?!
Марія розчиняє двері, бере свекруху за лікоть і веде до виходу. Людмила Петрівна чинить опір, виривається, але Марія рішучіша. Витискає її за поріг.
Я свого добюся! кричить на сходовому майданчику Людмила Петрівна, обличчя перекосилося від злості. Не дозволю тобі зіпсувати мого єдиного онука!
До побачення, Людмило Петрівно.
Олег все дізнається! Я все йому розкажу!
Марія закриває двері. Спирається на них, видихає. Повільно, доки не залишиться жодної краплі повітря.
За дверима ще якийсь час чутно приглушений крик, потім грюкіт на сходах. Через дві хвилини тиша.
Свекруха остаточно дістала. Постійно докучає, наставляє, повчає як виховувати, чим годувати, у що вдягати. А Олег проблеми не бачить. Мама бажає добра, Вона досвідчена, Послухай її хоча б. Мати для нього святість. Кожне її слово істина. А Марія мусить терпіти. День за днем, візит за візитом.
Але не сьогодні.
Олег повертається з роботи біля восьмої. Марія чує, як клацає замок, і одразу розуміє свекруха вже все повідомила. Це видно по тому, як чоловік кидає ключі на тумбочку, як важко проходить на кухню, не заглянувши в кімнату до Андрія, як той дивиться мультфільми.
Андрійчику, посиди тут, Марія стає навколішки перед сином, натягує йому великі навушники, вмикає улюблений серіал на планшеті про роботів. З татом поговоримо.
Андрій киває, заглядає в екран. Марія зачиняє двері в дитячу і йде на кухню.
Олег стоїть біля вікна, схрестивши руки на грудях. Не озирається, коли дружина заходить.
Ти вигнала мою маму.
Не питання констатація.
Я попросила її піти.
Ти виштовхнула її за двері! Олег повертається, щелепа ходить ходуном. Вона дві години плакала в трубку! Дві години, Маріє!
Марія сідає за стіл. Ноги гудять після роботи, а тепер ще це.
А тобі не боляче, що вона образила мене?
Олег на мить зупиняється. Потім відмахується.
Вона ж переживає за онука. Що в цьому поганого?
Вона назвала нашого сина мямлею. Нашого, Олег. Шестирічного хлопця.
Ну, гарячкувала, буває. Але в чомусь мама права, Маріє. Хлопцю потрібен спорт. Командний дух, загартування
Марія довго дивиться в очі чоловіка, доки той не відводить погляд.
Мене в дитинстві змусили ходити на гімнастику. Мама вирішила ти будеш гімнасткою, і крапка. Пять років, Олеже! Я ридала перед кожним тренуванням. Тягнулася до шпагату крізь біль, худла від навантажень, благала забрати мене звідти.
Олег мовчить.
Я досі не можу бачити спортзали. І своєму синові такого не хочу. Захоче йти на футбол добре, але лише якщо сам цього хоче. А через силу ніколи.
Мама просто бажає як краще
Тоді хай народить собі ще одного сина і виховує, як хоче, Марія підводиться. А у виховання Андрія лізти їй більше не дозволю. І тобі теж, якщо ти за нею.
Олег ніби хоче щось сказати, але Марія вже вийшла з кухні.
Весь вечір вони майже не розмовляли. Марія поклала Андрія спати, довго сиділа у темряві, слухаючи рівне дихання сина.
Наступні два дні пройшли в напруженому мовчанні. Якось за вечерею Олег жартує, Марія усміхається і крига починає танути. До пятниці вони вже спілкуються нормально, хоча теми свекрухи старанно уникають.
У суботній ранок Марія прокидається різко. Лежить кілька секунд, мружиться на годинник восьма ранку. Ранувато для вихідного. Олег спить поруч, Андрій точно ще не прокинувся.
Що її розбудило?
Раптом чує металевий звук у коридорі. Повертається замок.
Марія підхоплюється, серце ледь не вискакує з грудей. Злодії? Серед білого дня? Вона хапає телефон і навшпиньках виходить у коридор.
Двері навстіж.
На порозі стоїть Людмила Петрівна. В руці вязка ключів. На обличчі тріумфальна посмішка.
Доброго ранку, невісточко.
Боса на холодній підлозі, у витягнутій футболці й піжамних штанах, Марія дивиться на свекруху, яка поводиться так, ніби має цілковите право вломитися у чужий дім у суботу о восьмій.
Звідки у вас ключі?
Людмила Петрівна розмахує ними перед носом Марії.
Олег дав. Позавчора заїжджав, приніс. Просив мама, прости її, вона не хотіла тебе образити. Так ось і випросив вибачення за твої витівки.
Марія кліпає очима. Раз. Другий. Не вірить почутому.
Ви чого сюди прийшли? В такий час?
По онука, знімає пальто й вішає на гачок. Збирайся, Андрійчику! Бабуся записала тебе на футбол, сьогодні перше тренування!
Гнів накриває різко. Гарячий, задушливий, аж до шалу. Марія біжить у спальню.
Олег лежить, повернувшись до стіни. Притворяється сплячим видно, як напружились плечі під ковдрою.
Вставай!
Маріє, давай потім
Марія зриває ковдру, хапає чоловіка за руку і тягне у вітальню. Олег спотикається, намагається вирватись, але Марія не відпускає.
Людмила Петрівна вже розсілась на дивані, гортає журнал із журнального столика.
Ти дав їй ключі, Марія зупиняється, все ще тримаючи чоловіка. Від моєї квартири.
Олег мовчить. Переминається.
Це моя квартира, Олеже. Моя. Я її купила ще до шлюбу. За свої кошти. Як ти насмілився дати своїй матері ключі від мого дому?
Ой, яка дрібязкова! свекруха відкидає журнал. Моє, не моє Все про себе думаєш! А Олег думав про сина, тому й дав ключі. Щоб я могла нормально бачитися з онуком, раз ти мене не пускаєш.
Замовкніть!
Людмила Петрівна захлинається обуренням, але Марія дивиться лише на чоловіка.
Андрій не піде на жоден футбол. Лише якщо сам захоче.
Не тобі це вирішувати! свекруха підскакує з дивана. Ти взагалі ніхто! Тимчасове явище в житті мого сина! Думаєш, ти єдина? Олег тебе терпить лише заради дитини!
Тиша.
Марія повільно повертається до чоловіка. Той стоїть, опустивши голову. Мовчить.
Олеже?
Тиша. Жодного слова на її захист.
Гаразд, Марія киває. Зненацька її накриває холодна ясність. Тимчасове явище? Воно закінчується просто зараз. Забирайте сина, Людмило Петрівно. Більше він мені не чоловік.
Ти не насмілишся! свекруха біліє. Не маєш права кидати його!
Олеже, Марія говорить тихо, не відводячи очей. У тебе півгодини. Збери речі й йди. Або я винесу тебе просто в піжамі мені байдуже.
Маріє, почекай, давай поговоримо
Ми вже поговорили.
Вона повертається до свекрухи і криво усміхається.
Ключі можете лишити собі. Сьогодні поміняю замки.
Розлучення тривало чотири місяці. Олег намагався повернутись, дзвонив, писав, приїжджав із квітами. Людмила Петрівна лякала судом, опікою, звязками. Марія найняла хорошого адвоката і перестала брати слухавку.
Два роки минули дуже швидко
Актовий зал дитячої школи мистецтв шумів від дитячих голосів. Марія сиділа в третьому ряду, стискаючи програмку в руках. «Андрій Коваленко, 8 років. Бетховен, Ода до радості».
Андрій виходить на сцену серйозний, зосереджений, у білосніжній сорочці й чорних брюках. Сідає за рояль, кладе руки на клавіші.
Перші ноти заповнюють зал, і Марія забуває дихати.
Її хлопчик грає Бетховена! Її восьмирічний син, який сам попросився до музичної школи, сам годинами сидів за інструментом, сам обрав цю пєсу для концерту.
Коли пролунали останні акорди, зал вибухнув оплесками. Андрій встає, вклоняється, знаходить маму в залі й щиро усміхається.
Марія плескає разом з усіма, і сльози щастя стікають по її щоках.
Все правильно. Вона все зробила правильно. Вперше поставила сина понад усе понад чужі думки, понад шлюб, понад страх залишитись одній.
Саме так і належить чинити матері.
