П’ятдесят тисяч гривень, Олександр. Пятдесят. Поверх тридцяти тисяч аліментів.
Оксана кинула телефон на кухонний стіл так, що він ковзнув по поверхні й мало не впав на підлогу. Олександр підхопив його в останній момент, і цей рух роздратував її ще дужче.
Тарасу потрібні були кросівки і форма на футбол, Олександр поклав телефон екраном донизу, немов приховуючи доказ. Він росте, Оксано. Діти мають властивість рости.
Кросівки за пятдесят тисяч? То що, він тепер грає за «Динамо»?
Там ще рюкзак був. І куртка. Осінь наближається.
Оксана відвернулась, дивитись на чоловіка більше не хотіла. Вона знала про ці перекази. Щомісяця. Без винятку. Завжди з одним і тим же поясненням: син, обовязки, відповідальність. Гарні слова, під якими ховалися конкретні суми, що витікали з їхнього бюджету на чужий рахунок.
Я люблю його, Олександр підійшов ближче, зупинився у кроці від її спини. Це моя дитина. Я не можу просто відмовитись…
А я хіба кажу забудь про дитину? Я питаю чому витрачати стільки понад аліменти? Тридцять тисяч щомісяця цього мало? Юлія не працює?
Працює.
То де проблема?
Олександр промовчав. Це мовчання Оксана знала напамять воно означало, що відповіді немає. Є лише звичка погоджуватись, допомагати, не сперечатись. Бути «правильним» колишнім чоловіком, добрим батьком, хорошим чоловіком. За їхній рахунок.
Вона повернулась, притулившись до краю мийки.
Я рахую, знаєш? В голові. Скільки йде туди щомісяця. Хочеш знати суму за рік?
Не хочу.
Майже шістсот тисяч. Це без сьогоднішніх пятдесяти.
Олександр потер перенісся ще один жест із знайомих, що перекладав: «давай не будемо». Але Оксана вже не могла не говорити. Надто довго мовчала, надто старанно прикидалася мудрою дружиною.
Ми ж планували відпустку. Памятаєш? Ти обіцяв у листопаді, море, два тижні. І де ті гроші тепер?
Оксано, я все розумію. Але Юлія дзвонила, їй терміново треба було
Юлія. Завжди Юлія. В неї постійно щось невідкладне.
Олександр сів на табурет, сперши лікті на коліна. Оксана раптом відчула: він виглядає справді втомленим. Не від роботи від цього безкінечного перетягування каната між двома жінками. Десь там, у глибині, залоскотало співчуття, але вона задавила його, не дала розгорнутись.
Вона квартиру хоче купити, сказав Олександр, не піднімаючи очей. Щоб у Тараса була власна кімната.
Зачекай. Яку квартиру?
Більшу. Зараз вони в однокімнатній, ти знаєш. Їй тісно.
Їй тісно. А платити хто буде?
Олександр нарешті глянув на неї, і в його погляді промайнула провина. Оксана похолола.
Ти ж не збираєшся…
Вона попросила допомогти. З першим внеском. Я ще тільки думаю.
Думаєш? Олександре, це ж… це ж величезні гроші! Звідки ти їх візьмеш?
Ми трохи накопили. На авто відкладали.
ОТ ми відкладали! На нашу машину! Для нашої сімї!
Голос зірвався на крик, і Оксана приклала долоню до вуст ніби хотіла заштовхати слова назад. Даремно вони вже вилетіли, зависли між ними.
Олександр встав, підійшов до вікна і засунув руки в кишені.
Тарас теж моя сімя. Я не можу робити вигляд, що його немає.
Ніхто не просить! Є аліменти законні, офіційні. Все інше твоя добра воля. І моя, між іншим! Бо це наші гроші.
Я знаю.
Але тебе це не зупиняє.
Тиша. За стіною у сусідів включили телевізор гучно сміються, якась комедія. Нелогічний фон для їх розмови. Оксана сіла за стіл, машинально випрямила скатертину. Всередині палало образа, злість, безпорадність. Але вона змусила себе говорити спокійно:
Яку суму вона просить?
Два мільйони. На перший внесок.
Ця цифра повисла у повітрі, і Оксана розсміялась коротко, без веселощів.
Два мільйони. Це все, що у нас є.
Я знаю.
І ти справді думаєш віддати їй ці гроші?
Це для мого сина.
Я проти. Це і мої гроші теж, якщо ти не забув.
Чоловік промовчав говорити було більше нічого.
Через тиждень Оксана відкрила програму «Приват24», просто щоб перевірити, чи прийшла зарплата. Механічно прогорнула до накопичувального рахунку того самого, куди три роки вони відкладали.
Баланс: сорок сім тисяч пятсот гривень…
Вона моргнула. Перезапустила додаток. Перевірила ще раз.
Сорок сім тисяч замість двох мільйонів…
Телефон вислизнув з пальців і впав на килим.
Оксана стояла посеред кімнати, не в змозі ворухнутись. Два мільйони. Три роки відкладали, відмовляли собі у відпустках, рахували кожну крупну покупку. А тепер сорок сім тисяч. Недогризок від їхнього майбутнього. Вона підібрала телефон, відкрила історію операцій. Переказ на імя Юлії Миколаївни Савенко.
Навіть не намагався приховати.
Олександр сидів на дивані з ноутбуком, коли вона влетіла до кімнати. Підняв голову, на мить усміхнувся і усмішка зникла, коли побачив її обличчя.
Ти спустив усі наші заощадження на колишню?!
Голос вибухнув криком, і Оксані було байдуже. Хай чути сусідам, хай чує весь підїзд.
Оксано, почекай, я можу пояснити…
Пояснити?! Два мільйони, Олександре! Два! Це були наші гроші!
Він відклав ноутбук, повільно підвівся. В погляді жодної провини, лише те вперте, що вона ненавиділа.
Це для Тараса. Йому потрібна нормальна кімната, нормальні умови. Я батько, я мушу
Ти мусиш своїй сімї! Мені! А не жінці, з якою розлучився чотири роки тому!
Вона мати моєї дитини.
А я хто?!
Ти моя дружина. Я тебе люблю. Але Тарас
Годі прикриватися Тарасом! Оксана рушила до нього, і той мимоволі відступив. Ти купив квартиру Юлії. Не сину їй! Квартира буде записана на її імя, правильно? Вона там житиме, вирішуватиме, а захоче продасть і витратить гроші на що завгодно. І при чому тут дитина?!
Олександр відкрив рота, але закрив сказати нічого. Звісно бо вона права, і він теж це знає.
Ти ще любиш її, Оксана сказала це тихо, майже шепотом. Ось у чому суть. Не в Тарасі. Ти просто не здатен їй відмовити. Ніколи не був здатен.
Це неправда.
То чому? Чому ти не спитав мене? Чому вирішив за нас обох?
Олександр зробив крок до неї, простягнув руки:
Оксано, будь ласка. Давай поговоримо спокійно. Я розумію, ти злишся, але це ж для мого сина…
Оксана відступила від його дотику.
Не чіпай мене.
Три слова і між ними виросла стіна. Олександр застиг з простягнутими руками, і на його обличчі нарешті промайнуло щось схоже на розуміння. Пізно.
Я так не можу, Оксана пройшла повз нього до спальні, дістала сумку. Не можу жити з людиною, яка приймає рішення без мене. Яка бреше. Яка
Я не брехав!
Ти не сказав. Це те саме.
Вона накидала у сумку найпотрібніше білизна, документи, зарядка для телефону. Олександр стояв у дверях і дивився, як розвалюється його життя.
Куди ти?
До мами.
Надовго?
Оксана застібнула блискавку, закинула сумку на плече. Подивилась на чоловіка цього дорослого чоловіка з розгубленими очима, який так і не зрозумів, що накоїв.
Не знаю, Олександре. Справді не знаю.
Три дні у маминій квартирі минули дивно. Першу добу Оксана просто лежала на дивані, втупившись у стелю. Мама приносила чай, не задавала питань, лише гладила по голові, як у дитинстві. На другий день прийшла злість гостра, чиста, визволяюча. На третій ясність.
Вона набрала номер знайомого юриста.
Я хочу розлучитись. Так, я впевнена. Ні, примирення не буде.
Олександр дзвонив щодня. Писав повідомлення довгі, плутані, з поясненнями та вибаченнями. Оксана читала, але не відповідала. Про що говорити? Він зробив вибір. Тепер вона робить свій.
За місяць Оксана переїхала на орендовану однокімнатну квартиру на іншому боці Києва. Маленька, з видом на завод, але своя. Тільки її. Вона сама вибирала гардини, сама переставляла меблі, сама вирішувала, куди витратити зарплату.
Розлучення оформили швидко Олександр не пручався, підписав усе без суперечок. Можливо, сподівався, що вона передумає. Не передумала.
Іноді, ввечері, Оксана сідала біля вікна й думала, як дивно влаштоване життя. Три роки тому була певна: знайшла свою людину. А сьогодні вона одна в порожній квартирі. І чомусь це більше не лякало.
Вона відкрила блокнот, записала цифру: нуль. Відправна точка. Поруч план на місяць, на півроку, на рік. Скільки відкладати, куди вкладати, які курси пройти, щоб підняти кваліфікацію.
Вперше за довгий час її майбутнє залежало лише від неї.
