Віддай ключ від нашої квартири
Ми з батьком вже все вирішили, Марія поклала долоню поверх руки сина. Продаємо дачу в Херсонщині. Два мільйони гривень на перший внесок дамо, і буде вже досить десь по орендованих кутах тягатися.
Олексій завмер із чашкою чаю в повітрі, так і не доторкнувшись до вуст. Єва, його дружина, перестала жувати і залишила шматочок сирника на виделці.
Мамо, що ти таке кажеш? Олексій обережно поставив чашку. Яка дача? Ви ж там кожного літа
Проживемо. Сергію, скажи їм.
Батько, до цього зосереджено мацав мед ложкою, підняв очі.
Мати правду каже. Дачі вже сорок років, там і дах протікає, і паркан трухлий. Одна метушня. А вам жити ніде.
Тату, ми самі назбираємо, похитав головою Олексій. Два роки, може три
Три роки! Марія схопилася за голову. Три роки по чужих хатах, а дитина вже на підході? Єва, ну хоч ти скажи!
Єва розгублено глянула на чоловіка, потім на свекруху.
Маріє Сергіївно, це ж великі гроші. Ми не можемо просто так
Можете, відрізала Марія. Це не обговорюється. Я вже із ріелторкою все погодила, у суботу перегляд.
Олексій хотів щось сказати, але Марія випередила його.
Синочку. Ми не молодіємо. От батько вже третій рік із тиском мучиться, мені вже шістдесят наступного року. Нащо нам та дача? Помідорів садити? Я на базарі куплю. А онуки хай у справжній квартирі ростуть. У своїй, розумієш?
Запала тиша. Єва стискала чоловікові руку під столом. Олексій потер перенісся, як завжди, коли не знав, що казати.
Мамо Ми все повернемо. Поступово, кожну копійку.
Та не переймайся, Сергій махнув рукою. Повернете, не повернете Головне, щоб онукам було де повзати.
Через півтора місяця дачу продали. Марія сама поїхала оформляти документи, сама рахувала гроші, сама перевела Олексієві два мільйони гривень. Ще за три місяці Олексій з Євою поселилися в двокімнатній квартирі на Вишневому проспекті новобудова, девятий поверх, вікна на парк каштанів.
На новосіллі набилося чоловік пятнадцять. Євині батьки привезли посуд, подруги подарували рушників, колеги Олексія скинулися на кавоварку. Марія ходила по кімнатах, торкалася стін, заглядала в шафи, качала головою чи то схвально, чи то оцінююче, не розбери.
Ближче до вечора, коли гості розбрелися, Марія зупинила сина в коридорі.
Олексійку, на хвилинку.
Відвела до вхідних дверей, подалі від чужего слуху.
Дай ключ.
Олексій не одразу зрозумів.
Який ключ?
Від квартири. Запасний. Мало що, Марія знизила голос. Ми ж вам допомогли, ти ж розумієш. А раптом щось трапиться, а ми без доступу. Та й, взагалі Як належить: діти батькам ключі залишають.
Олексій переминався з ноги на ногу. По обличчю видніше хотів сперечатися, але слів не знайшов.
Мамо, ну це Єва
Що Єва? Єва проти? Марія примружилась. Ми вам квартиру купили, а вона проти ключа?
Ні, я
Ну так дай. Чого мнешся, як малий?
Олексій поліз у кишеню джинсів, дістав звязку ключів. Один, новенький, зняв.
Ось.
Марія взяла, покрутила в пальцях. Витягла власну звязку, обережно причепила новий ключ між домашніми та гаражними. Дзвякнув метал.
От і розумник, вона поплескала сина по щоці. Пішли торт їсти, бо без нас все розберуть.
Вечір вдався.
Марія ретельно мацала подушку, оглядаючи шви оксамит приємно ковзав під пальцями, гірчичний відтінок був теплий, затишний, ідеальний до сірого Євиного дивана. Другу взяла терракотову. В голові складалася картинка: подушки по кутках, між ними плетений плед, що приглянула минулого тижня.
В тролейбусі Марія притискала пакет до грудей. За вікном калейдоскоп: двори, майданчики, припарковані ЗАЗики. Вишневий проспект, її зупинка.
Підїзд пахнув свіжою фарбою щойно ремонт був. Марія піднялася на девятий поверх, витягла ключі, знайшла потрібний. Замок тихесенько клацнув, двері відчинилися без скрипу.
Тиша. Нікого.
Марія роззулася, пройшла до вітальні. Як і гадала: диван голий, сумний. Розпакувала подушки, порозкладала, оглянула. Вийшло відмінно зовсім інший вигляд.
Щоправда, пил на полиці впадав в око. І чашка немита на підвіконні. Марія похитала головою, але не чіпала. Не її справа. Поки не її.
Ввечері телефон задзвонив близько девятої.
Мамо, ви приходили?
Голос у Олексія був напружений.
Ага. Подушки принесла, бачили? Красиві, правда?
Мамо пауза. Було б добре попереджати. Єва прийшла додому, а там речі переміщені, подушки якісь
Якісь? хмикнула Марія. Між іншим, по півтори тисячі за штуку! І передай своїй Єві: вдома у вас брудно. Пил скрізь, чашки. І холодильник заглянула наполовину пустий. Ви що, голодуєте? Я не для того вам гроші давала, щоб ви як студенти жили.
Мамо, хоч раз подзвоніть наперед, добре? Просто попереджайте
Ой, Олексійчику, Марія закотила очі, хоча син того не бачив. Ладно, мені час, батько кличе.
Відбила, не дочекавшись відповіді.
Через тиждень Марія принесла комплект постільної білизни. Хорошої, сатинової. Єва була вдома, але в душі шум води долинав. Залишила пакет на ліжку і тихо пішла, записки не залишала. Навіщо? І так зрозуміють.
А ще через три дні набір каструль. У молодят була якась китайська мазанина з облупленим покриттям, гидко дивитись.
А в суботу Олексій з Євою приїхали на вечерю. Сиділи за столом, їли вареники, обговорювали погоду та ремонт у сусідів зверху. Все пристойно, ввічливо, прісно.
Єва відклала виделку.
Маріє Сергіївно
М?
Можна вас попросити Єва затнулася, глянула на чоловіка. Коли ви приходите, могли б дзвонити наперед? Просто щоб ми знали.
Марія повільно витерла губи серветкою.
Євочко. Ми з батьком вам два мільйони гривень дали. Два. Мільйони. Я маю право приходити коли хочу. Це, між іншим, і наша квартира теж.
Мамо, Олексій спробував втрутитись.
Що мамо? Я не права?
Тиша. Сергій зосереджено ковиряв вареник, показуючи вигляд, що ні до чого тут.
Дякую за вечерю, Єва піднялася. Олексійку, нам пора.
Збирались швидко, нервово. Усмішки при прощанні були криві, ненастояші. Марія зачинила за ними двері, повернулася до кухні прибирати зі столу. Щось змусило її підійти до вікна якраз коли молоді вийшли з підїзду.
Кватирка була прочинена. Голос Єви долинув чітко, рвучко:
або ми повертаємо цей борг, або розлучаємося. Я так більше не можу.
Марія завмерла з тарілкою в руках.
Який борг? Що вона має на увазі?
Внизу Олексій щось у відповідь але слів вже не розібрати. Хлопнула дверцята машини, заревів двигун.
Марія повільно поставила тарілку в раковину.
Ні. Це їй зовсім не сподобалося.
Марія повернула ключ у замку, впхнула двері і майже врізалася в Олексія. Той стояв у коридорі, наче чекав. Єва виглянула із кухні, витираючи руки рушником.
О, ви вдома, Марія розгубилась на мить, але тримала себе в руках. А я вам ось, принесла…
Мамо, почекайте.
В голосі сина Дані щось таке, що Марію остудило. Олексій заліз у внутрішню кишеню куртки, витяг білого конверта. Щільний, очевидно, не пустий.
Хочу щось повернути.
Марія машинально взяла конверт. Заглянула всередину й ноги підкосились.
Гроші. Багато.
Це що?
Два мільйони, Єва підійшла ближче, стала поруч із чоловіком. Ми взяли кредит.
Ви Марія підвела очі. Ви збожеволіли? Який кредит? Нащо?
На те, щоб не бути зобовязаними, Єва вже не ховала погляд, говорила прямо, твердо. Маріє Сергіївно, ми втомилися. Від візитів. Від перевірок. Від того, що ви приходите коли заманеться й риєтеся у наших речах.
Я не рилась! Я подушки принесла! Постіль! Каструлі!
Мамо, Олексій поклав руку Єві на плечі. Ми замки міняємо. Завтра прийде майстер.
Марія моргнула. Раз, ще. Не одразу дошло.
Замки?
Так. Ключ у вас більше не буде.
Тиша навалилась глуха, задушлива. Марія переводила погляд з сина на невістку й назад. В горлі застряг ком, щоки зайнялись.
Ви ви проковтнула. Ви дрібязкові. Дрібязкові та невдячні. Ми ж дачу продали! Для вас! А ви мене, як злодійку, з дому виставляєте!
Ми не виставляємо, Єва не здригнулася. Ми просто просимо піти.
Марія стиснула звязку ключів у кишені. Пальці заніміли.
Олексію, сину мій. Ти справді дозволиш їй так зі мною говорити?
Олексій нахилив голову, помовчав. Потім таки подивився матері прямо в очі.
Мамо. Ми разом це вирішили.
Марія різко повернулась і пішла, не попрощавшись.
Всю дорогу додому Марія повторювала, що скаже, коли Олексій подзвонить вибачатись. Завтра, максимум післязавтра. Зрозуміє, підумає, що гарячкував.
Минув тиждень. Телефон мовчав.
Марія кілька разів намагалася набрати номер сама, але кожного разу відкладала слухавку. Ні. Хай перші прийдуть. Хай самі вибачаються. Вона ж мати. Вона ж нічого поганого не хотіла.
Через місяць Сергій обережно спитав за вечерею, чи не помирились ще. Марія лише здригнула плечима і змінила тему.
Два місяці перестала здригатись від кожного дзвінка.
Три все зрозуміла.
Син не подзвонить. Ні завтра, ні через тиждень. Може, ніколи.
Марія сиділа на кухні, дивилась на звязку ключів. Домашній, гаражний. Між ними той, що колись відкривав двері квартири на Вишневому проспекті.
Вона ж хотіла допомогти. Справді хотіла. Подушки, каструлі, постіль це ж турбота, хіба не так? Хіба не так заведено? Батьки допомагають дітям, діти вдячні, всі щасливі.
Але десь у дорозі щось тріснуло. І Марія, скільки не ворушила в памяті бесіди й візити, не могла второпати де саме.
А може, й не хотіла второпати.
Виправляти це було вже запізно.
