Люди увесь час женуться за розкішшю.
Холодильники, що самі замовляють молоко.
Авто, які пищать, якщо не так сядеш.
Газонокосарки, цінник на якіш більший, ніж за мій перший внесок за квартиру.
А я?
Я маю стареньку косарку з облізлою фарбою, вередливим тросиком стартера й впертою душею, наче в карпатської кози.
Зявилася вона в моєму житті не з великої любові, а з гострої потреби і випадку.
Колишній придбав її на базарі за якусь десятку, ще тоді, коли в нас було “ми”, коли ми вірили у “завжди” і платили комуналку вчасно. А коли все розлетілося, поділили, що вдалося.
Він забрав красивезні речі ті, що гарно виглядали на фото.
Я залишила собі те, що тримало побут.
Пару каструль.
Пилосос, який шумів, мовби кличе священика.
І косарку бо трава біля дому не зважала на стан мого рахунку в гривнях.
Я залишила її не через сентиментальність.
А через те, що не могла дозволити собі нову.
А потім час зробив своє.
Життя колишнього розсипалось, як сухе листя у вітряну пору дурні рішення, гучні відмовки, чудасії на рівному місці. Про це доходили чутки від спільних знайомих, розповідали обережно, мов тримали в руках щось крихке й цінне.
Він втратив те, чим пишався.
Те, що виглядало як успіх.
А я залишилась із косаркою.
І минули роки.
Одинадцять років я одна за нього.
Одинадцять років навчаюсь робити усе без підтримки.
Одинадцять років я сама лагоджу, вигадую, викручуюсь.
Знаєте, в мене немає гаражу.
Ні теплого сараю, ні даху над головою для цієї техніки.
Вона стоїть просто неба, цілий рік, як буде.
Тут, у Києві, зима не балує.
Мороз ріже пластик і змушує метал стогнати.
Вітер перетворюється на ворога, а сніг у непідйомну ношу.
Що весни я готуюсь до найгіршого.
Кожної весни виходжу до неї, торкаюсь, наче до давньої подруги, яку не бачила цілу зиму.
Обтрушую пил, дістаю листя з неймовірних щілин.
Оглядаю паливний бак, як медсестра, що обережно перевіряє пульс.
Потім натискаю кілька разів на гумову грушу ту маленьку серединку, що качає бензин у мотор.
Вона видає ледь уловимий звук.
Наче крихку обіцянку.
Тоді настає ритуал.
Я міцно стаю ногами 38-й розмір не дуже схожий на ремонтні черевики, але згодиться.
Схоплюю ручку.
Смикаю шнур.
Тиша.
Ще раз.
Все так само.
Ще раз і під ніс: хоч би цього року, будь ласка…
Бо якщо не заведеться це не просто незручність.
Це нова проблема.
Нові гроші.
Нова нагадівка: життя може луснути будь-якої миті.
І все ж наче ображаючи мене за мою недовіру косарка реве на весь Поділ.
Без делікатності, без чемності.
Гучно і хрипло заявляє:
“Я ще тут! До роботи!”
Щоразу, як вперше.
Одинадцять разів за весну.
Після дощів, сніговіїв, льоду і спеки вона оживає й бере своє.
І щоразу моє серце наповнюється такою смішною, ніжною вдячністю.
Не через те, що це косарка.
А через те, що вона доказ.
Доказ, що старе і недосконале може працювати.
Доказ, що витримка не завжди гарна.
Доказ, що виживання не потребує блиску, лише впертості.
Про невидимі перемоги мало хто говорить.
Люблять гучні історії “нова автівка, новий дім, нове блискуче життя”.
А справжнє маленьке щастя ось воно:
Техніка, яку не зламати.
Жінка, що тримає все на плаву.
Газон, який скосили не чужі руки, а я сама.
Мені пятдесят.
Плечі ниють частіше.
Терпець вже не той.
Бюджет і далі танець над прірвою.
Але коли ця стара косарка заводиться, я стою з посмішкою до вух, руками за ручку, волосся скуйовджене, а в голові гуркоче її мотор наче особиста підтримка.
Вона не знає мого життя.
Але була частиною.
І знаєте що?
Я її люблю.
Не за красу чи престиж.
А за відданість.
У світі, де стільки розсипається під руками, відданість це справжнє диво. Бо навіть якщо завтра вона не заведеться, я знатиму: ми попрацювали на совість. Ми витиснули максимум не з “ідеального”, а з того, що мали, попри всі прогнози, логіку і чужі очікування. І доки мої руки можуть смикнути цей тросик а серце знаходить сенс у дрібних тріумфах у цій битві за впертість я завжди буду не сама.
А якщо десь хтось вирішить міряти щастя квадратними метрами чи екраном холодильника я просто посміхнуся і лащу мотор, що таки нічого не обіцяє, але щоразу весною нагадує: витримати бурю вартує не менша перемога, ніж блискучий успіх.
І, може, саме в цьому й полягає життя: косити свою траву, навіть якщо косарка стара і радіти тому, що твоя впертість завжди заводиться з першого разу.
