Мені було 30, коли тато вирушив до Бога.
Зараз мені 32, а остання наша розмова досі болить, ніби це відбулося лише вчора.
Я завжди був «той, хто не вписується» починав щось і кидав, ледь дійшовши до середини.
Три різні спеціальності в трьох різних університетах: спочатку у Львівській Політехніці, потім у Київському національному, потім в Харкові.
Першу залишив на другому семестрі, бо стало нудно; другу на четвертому, бо почав прогулювати, тусуватися, втрачати нитку; третю покинув ще до сесії.
Мої сестри Марічка й Соломія закінчували вузи, ставали на ноги, отримували дипломи й роботу, а я як у сні перескакував із плану на план, вперто повторюючи: «Знайду своє».
Всі вдома наче відчували це, але найбільше тато.
Тато був більше, ніж просто батько він був мій товариш.
Возив мене грати в більярд у підземному барі на Подолі, водив на матчі київського «Динамо», влаштовував шашлики у дворі з друзями, виводив на вечірню прогулянку із собакою Пфестиком.
Для сестер були розклади, оцінки, правила; у мене свобода.
Він казав: «Ти хлопець, навчишся всьому сам на вулиці».
Зростаючи, я отримав свободу, але не отримав структури.
І з віком це стало пасткою.
Не вмів тримати нічого ні навчання, ні роботу, ні ритм.
За три місяці до того, як він пішов, ми мали найважчу розмову.
Сиділи у старому саду в Чернівцях.
Він курив «Приму», я в телефоні.
Попросив забрати його додому.
Сказав: «Сину, я не розчарований тобою.
Я розчарований собою.
Я виховав тебе неправильно.
Зіпсував.
Позбавив труднощів.
Це зробило тебе слабшим перед життям».
Я мовчав.
Очі палили, сльози не могли вийти.
Хотів сказати щось важливе, але не зміг.
Лише обіцяв змінитися.
Він нічого не відповів.
Дивився в землю, як у чорнозем.
Через три місяці, в одну звичайну ранкову мить, він встав, пішов до ванної чистити зуби і впав на підлогу.
Все сталося несподівано.
Не було прощання, лікарні, останніх слів.
Я втратив не тільки батька.
Втратив єдиного, хто вірив, що я ще можу змінитися.
Навіть коли він вже знемагав.
Після похорону в мене наче вибухнула тиха лють до себе.
Перестав гуляти, перестав пити, перестав витрачати час даремно.
Записався на юрфак у Києві, бо потрібно було щось доказати.
Прокидаюся о пятій, працюю погодинно, вчусь вечорами, буває не їм цілий день, але все одно продовжую.
Кожен іспит складаю для нього.
Кожна заліковка це мовчазна розмова: «Бачиш, я можу».
Минуло два роки.
Просуваюся вперед.
Не пропускаю семестрів, не ховаюся від лекцій, не шукаю виправдань.
Марічка й Соломія дивляться на мене по-іншому, підтримують.
Мама каже, що тато би пишався.
Не знаю, чи пишався б але, мабуть, не пішов би з думкою, що я невдача.
Найважче не навчання, не робота, не втома.
Найважче неможливість зателефонувати й сказати: «Тату, я склав складний іспит, я справився, я змінився».
Він був мій компаньйон у дивних життєвих пригодах той, хто навчив бути сміливим, але й той, хто ненавмисно залишив мене без опори.
Тепер моя черга її створити.
Іноді, коли повертаюся додому пізно з рюкзаком, повним підручників, сідаю на край ліжка й дивлюся на фото: ми обидва гуляємо, в руках холодне пиво «Оболонь», усміхаємося, щоки червоні.
І завжди думаю: «Старий, я не зміг довести тобі це вчасно, але ти не зовсім помилився в мені».
Я хочу стати найкращою версією себе заради нього.
Надіюся, що зможу.





