ОТЕЙ МАРТ, ЩО ЗМІНИВ ВСЕ

Цей березень
Слухай, березень це взагалі випробування на міцність нервів, справжнє щорічне ЗНО для психіки.
Особливо, коли твої почуття такі ж непередбачувані, як погода у Києві: то весна, то кінець світу, то просто здається, що хтось розлив сіру фарбу по всіх вулицях.
Любов Дмитра і Ганни народилась саме в березні, і це, чесно, пояснювало все.
Інші закохані зустрічались під цвітінням каштанів на Хрещатику, а ці двоє вперше перетнулись, коли Дмитро випадково окутав Ганну хвилею з калюжі біля метро “Лукянівська”, а вона, замість того щоб ображатись, гарно запустила йому в лобове скло грудочку мокрого снігу наче шлаком із Бесарабського ринку.
Це була любов з першого удару.
Березень у Києві це час, коли романтика виходить на прогулянку у гумачах.
“Пішли прогуляємось?” ніжно шепотів Дмитро у слухавку.
“У мене немає човна”, відповідала Ганна з розумінням.
“Я тебе на руках понесу”.
Їхні побачення більше нагадували підготовку до дисантних операцій: Дмитро несе Ганну через озера весняної каші, а вона тримає над ним парасольку, яка весь час норовить полетіти в бік Одеси разом із їхніми надіями на сухі шкарпетки.
“Знаєш,” хлюпаючи правим гумачем, філософствує Дмитро, “от у цьому й глибина почуттів.
Ми як ті дві качки на Оболоні.” “Качки ще в жовтні полетіли на Південний Буг, Дмитре.
Ми зараз як два пінгвіни, що заблукали по дорозі в Антарктиду,” сміється Ганна.
Їхня дивна любов проявлялась у дрібницях.
Справжнє кохання в березні це не обручка у бокалі шампанського (там би плавала льодинка), а останній пакетик “Колдрекса”, розділений навпіл.
“Це тобі,” урочисто каже Дмитро, простягаючи їй половинку порошку.
“Від душі, як кажуть”.
“А чого він в котячій шерсті?” “То спеції.
На імунітет,” з посмішкою відповідає.
Ганна дивиться на нього у смішній шапці з помпоном, з червоним носом і очима, що світяться, і розуміє: це воно.
Вічний збій Всесвіту, що зєднав двох, здатних сміятись навіть коли температура за сорок (що для чоловіка майже клінічна смерть).
Найромантичніший момент настав під кінець березня.
Сонце нарешті вилізло, показавши все те, що зима ховала під снігом.
Місто стало схожим на декорації до кіно про революцію ЖЕКу.
Вони стояли на містку, вітер намагався здерти куртку з Дмитра.
“Ганно,” почав він, перекрикуючи шум весняного вітру, “Ти для мене як…
перша пролісочка!” “Така ж бліда і прориваєшся крізь багнюку?” уточнює Ганна, закріплюючи шарф, який разів три вже обкрутив її голову.
Дмитро задумався.
“Ні, така ж стійка.
Не дивлячись на цей клятий березень, ти ще зі мною.
Навіть після того, як я впустив твій телефон у сугроб, що був калюжею.”
Ганна чхає (синхронно з проїжджаючим трамваєм) і сміється: “Добре, герой-пролісочку.
Пішли додому.
Я накупила кілограм лимонів і знайшла рецепт глінтвейну.
Якщо переживемо це неділю, я офіційно визнаю наше кохання національним надбанням.”
Вони йшли по вулиці, оминаючи айсберги на тверді.
Справжнє кохання глибина рівно по коліно, стільки води було у їхньому підїзді.
Але їм байдуже.
Головне чия руку ти тримаєш, коли разом ковзаєш у невідомий квітень
Минає ще рік.
Знову той самий березень.
Місто знову нагадує зйомки “Водного світу” на бюджет десятки гривень.
Дмитро й Ганна стоять перед величезною калюжею, що за ніч окупувала весь двір на Позняках.
Сусіди притискаються до парканів, намагаючись пройти по кромці криги, а якийсь дід розчаровано дивиться в небо, чекаючи хоч голуба з оливковою гілкою якщо не рятувального гелікоптера.
“Дмитре,” Ганна дивиться на свої нові білі кросівки, куплені в момент безпідставної надії.
“Ми ж дорослі, у нас іпотека, робота, квартальний звіт.
Ми не можемо просто взяти і…” “Можемо,” перебиває він, витягує з-за спини дві яскраво-жовті гумові черевики з качечками.
“Вчора купив.
Твого розміру.”
Ганна зітхає.
Оце справжня “глибока любов” коли твоя половинка знає не тільки розмір твоєї ноги, а й рівень твоєї готовності до пригод.
Через пять хвилин вони вже стоять посеред калюжі.
Вода весело хлюпає, сонце відбивається у брудних льодинках, а перехожі дивляться на них, ніби вони втекли з дуже щасливої, але закритої установи.
“Знаєш,” Ганна підстрибує, здіймаючи фонтан бризок і обливши сусіда у кролячій шапці.
“Це найкращий старт весни!” “Це код ‘Жовта качечка’,” серйозно каже Дмитро.
“Світ пробував нас втопити в депресії, але ми маємо непромокаючі пятки!”
Так вони стояли серед весняного хаосу дивні, мокрі, однаково щасливі.
Це була дивна любов, зрозуміла тільки тим, хто бачить глибину там, де інші бачать лише болото.
Дмитро обіймає її, і сонце так припікає, що від курток йде легкий пар.
“Ми горимо,” сміється Ганна.
“Ні,” Дмитро всміхається.
“Ми просто нарешті розігрілися до потрібної температури.”
І ось у цьому березні вони зрозуміли головне: якщо життя підсовує калюжі купи найяскравіші гумачі і навчися танцювати навіть у них.