Мамо, навіщо ти говорила те моїй дружині? Вона вже валізу зібрала!
Я ж сказала їй правду. Зрозумій, вона не твоя доля, а Оксанка куди ліпша для тебе.
Яка ще Оксана? Про що ти мариш?
Все це звучало не голосом, а химерною ехо з бабусиної печі у сільській хаті під Києвом. Всю ніч по двору блукав лисий чорний кіт, з очима, як копійки, а мені снився син серед сонячного поля соняшників мій перший і єдиний. Я виростила його, коли чоловік постійно їздив у відрядження до Одеси, коли дощі лили тижнями крізь зотлілу стріху і хліб вартував двісті гривень. Для нього була і ненькою, і батьком, черевики латала, футбол навчалася аби хоч якось заповнити порожнечу. Та й він цінував: у неділю приносив мені цукерки «Київ вечірній» й цілував у лоба. Я все віддала б, аби відчувати його тепло хоч краплину довше.
Жінка його ніби і з Полтави, а душа наче чужа: за сином не дивиться, не куховарить, в хаті безлад борщ не варить, свитки кидає де стоїть. Прошмигну я, бувало, з ключем, лиш ота мишача, захована натурою, розберу по кутках його сорочки, шкарпетки, кладу всі в мішок і мерщій до себе, перу, прасую, дитячим порошком, бо маю таку відчутливість. Ніхто не бачить, не судить, лиш залишаю на полиці охайну білизну. Вона і досі не збагне, чому у мого хлопця висипи алергія ж у нього з дитинства. Їй все одно, вона все кидає в одну машину, потім як-небудь розвішує на балконі між трусами і піжамою.
Його светр, ще з торішнього дня народження, спочатку був мякий і теплий, а потім став жорсткий, із ковтунцями, бо вона прала його в окропі й сушила на розтягнутій мотузці. Простіше вже перемотати пряжу й звязати заново аби тільки не бачити її рук.
Невістка моя все ж дивується, навіщо я мучуся з тим пранням. Каже: «Ви вже вчіть сина самостійності!» А я не можу, мені серце рветься від думки, що він житиме у багні. Я лиш хочу, щоб він був щасливий, мій сокіл сизий.
Чоловік мій бурчить: «Дай йому самостійності, нехай свою Олену помучить, а ти досить». А я не можу спокійно спати: знаю, що мій хлопчик залишається у безладі, прасує щось там, готує, а вона собі у фейсбуках сидить чи серіали дивиться.
Постійно сниться мені виноградна лоза, густа така, а під нею хлопчик босий сумує. Розбуджусь, а серце трясе.
Я вирішила востаннє перепрати все його добро. О сьомій ранку, поки ще півень у сусіда не кукурікає, навідалася до нього по ключу, який давно мені дав. Зібрала не лише його майно, а й деякі жіночі речі, такі вже заяложені, що, мабуть, смерділи на всю квартиру. Скрутила все це в мішок і понесла, а чоловіка вигнала на базар хай там груші вибирає, щоб лише не бачив мого дивацтва.
Прала цілий день: і ковдри, і сорочки, сушила у дворі на сонці, у покрученому вітром спокої липня, прасувала аж поки рубці не почервоніли. Торбинка гігантська вийшла. Несу її понад річкою Либідь, бо син живе зовсім поряд, хіба дві кленові алеї і пройти треба. Але на четвертий поверх оце проблема: ліфт не працює, щось там електрик із ЖЕКу лагодить день у день. Волочу речі по сходах, серце калатає, і раптом здається, що кроки мої як удари батога. Плач на очах.
Нарешті дійшла тиша у підїзді, тільки сусідський собакен, песик Трохим, виловив запах і почав верещати. Я тихцем відкриваю двері, заходжу, і бачу: взуття геть не його, а наче чуже. Здивування моє росте, але думаю: може, вони з роботи раніше прийшли, а ця Полтавка знов безлад наструмила. От я далі в кімнату і біля входу в спальню лежать його штани. Нахиляюся, а в душі дивний лемент: все змішалося чи то вчорашній дощ, чи мамин спогад. Чую стогони. Піднімаю очі, а там він… мій син у ліжку з темноволосою дівчиною. Дружина в нього блондинка ж була.
Я застигла в мареві, а син мій зойк такий жахливий видав:
Мамо, йдіть звідси, ну скільки можна! Неможливо спокійно жити!
Я, ніяковіючи, кажу:
Вийди на хвилиночку, треба поговорити.
Він вийшов на кухню, у банному халаті тому самому, що я йому подарувала в Новоріччя. Стоїть, мовчить, кашляє.
Мамо, навіщо ти без попередження? Ти ж обіцяла повідомляти!
Та я тільки речі попрати принесла, ти ж сам дозволяв.
Я думав, завтра прийдеш.
А це що, цього разу Олена волосся пофарбувала?
Ні, мамо. Це зовсім інша дівчина.
Ти зраджуєш дружині?
Знаю, ти мене засудиш зараз.
Я не засуджу, ти мій син.
Та Оксанка мені, чесно, подобається більше. Олена вічна карєристка, а Оксана зразу борщ зварила, прибирала, добра така. Але все ж лишусь з Оленою, певно це просто пустощі.
Я тебе підтримую, як би ти не вирішив. Ось твої випрані речі цим порошком, що ти любиш. Я більше втручатися не буду, якщо таку дівчину, як Оксанка, матимеш. кажу й розвертаюсь.
Йду я додому, а на кухні у нього чисто, пахне борщем, тиша лагідна. Думаю: ну, таки ж таки мій хлопець не пропаде з такою жінкою, якщо вибере. Все у ній і краса, і господарність, не те, що в першої. Порядок та затишок мій синовий рай.
Днів за сім, у навязливому дурмані, заходжу у «Сільпо» за молоком, а там Олена, в червоній косинці, із авокадо у кошику, кефір під пахвою і гречка з льону у руці. Питаю лагідно:
Оленко, це ти на дієту зібралася?
Доброго дня, Маріє Яківно. Так, ми з вашим Олексом улітку на море збираємось у Ялту. Хочемо худими фоткатись!
Як це з моїм сином? Ви ж розійшлись давно!
Звідки такі припущення?
Бо в нього вже інша Оксана!
Яка ще Оксана? Та він сам удома зараз, ми й не сварились.
Ну та Оксанка все переробила: на кухні лад, борщ варений, а потім вони разом у спальні…
Яка кухня? Яка Оксана? У вас що, усі вдома груші на голові ростуть? Ви і так сина під мене підбурюєте, а тепер вигадуєте якусь коханку? Дайте нам дихати! крикнула, кинула кошик і вискочила.
Я стою і не можу второпати: хіба все це мені привиділося, привид кававарки, чи то мій син і правда зрадив дівчину-берегиню на цю сварливу панянку…
Тут як у казці: дзвонить мені Олекса, голос грізний не впізнати.
Мамо, чому ти моїй дружині все це наговорила? Вона речі мало не зібрала і вернулась до мами!
Я ж правду сказала, синку. Вона не для тебе, ось Оксанка набагато краща!
Яка Оксана? Яка ще Оксана? Та нема ніякої Оксани, що ти мариш?
Ну, було ж усе я думала, ти вже вирішив.
Я ні з ким не розходився, і жодної Оксани не було! Ти нам більше не дзвони, і ключі свої залиш собі. Ми замок змінимо. Маму вважай, що сина в тебе більше немає…
Над моєю хатою сонце сіло, а в саду знов виє чорний кіт, і тільки старі вишні риплять, мовчки слухаючи, як материні сльози змішуються з росою.
