Рік свого життя витрачено на те, щоб давати гроші дітям для виплати кредиту! Та більше жодної копійки не дам!
Мій чоловік і я маємо одного сина, вже дорослого. Він давно одружений, ба навіть зробili з нас бабусю й дідуся.
Я виросла в Радянському Союзі, заміж вийшла аж у тридцять. У ті часи це виглядало майже як вирок: що ж, мовляв, стара діва! І всі навколо так обережно натякали: Ну, коли вже спадкоємців заведете?. Без дітей тоді жити то наче на чолі напис “чума”.
Ну, ми з чоловіком розважили тверезо: одної дитини вистачить. Освічені ж люди ж! Знаємо, що дитина коштує чимало гривень. А як дітей кілька то вже суцільні фінансові конвульсії.
Тож наш син виріс, освіту здобув, а ми теж собі життя налагодили по-людськи. Все логічно.
Але син наш з іншої опери. Тільки встиг з дружиною під РАЦСом стати гоп! вже чекають дитину. Народився онук. А свого житла вони не мали, тож узяли кредит на квартиру. Якось платили, не без нашої грошової підтримки. І тут невістка знову вагітна. Я, як справжня українська мама, питаю: Діти, ну а як будете двох годувати й кредит виплачувати? Вони образились: Мамо, ну ми не маленькі, самі впораємось! Ну-ну, думаю, побачимо
Довго “справлялися”. Аж ось невістка в декрет пішла, син потрапив під скорочення. Де вихід? Правильно, переїхали в нашу орендовану квартиру. Чоловік мій вирішив дітей підтримать і заявив: Ми їм кредит виплатимо! І ми цілий рік прямим платежем віддавали гроші за їхню іпотеку, вважали, що героїчно рятуємо молодь від злиднів.
І ось якось нещодавно ми дізнаємося: кредит прострочено вже на півроку. Гроші дивним чином випарувалися! У чоловіка сивіє, в мене очі на лоба. Що сказати, навіть не знаю. Діти сиділи в нас на шиї, а ми тільки раділи, думали, що допомагаємо. І що, питаю, тепер нам робити?..
