Ось тут я й мешкаю, з усмішкою сказав Леонід, запрошуючи дівчину до своєї квартири.
Заходь, Аліно, я зараз.
Аліна невпевнено ступила через поріг, напружено озиралася довкола й не поспішала знімати взуття.
Щось тривожило її…
Коли ж хлопець знову зявився в передпокоєві, в її очах застиг справжній жах.
Руки затрусилися, і нічого не пояснюючи, вона тут же кинулася геть із квартири.
Аліно, куди ж ти?!
Леонід розгублено дивився на прочинені двері, потім на Гайку, яка стояла поруч з ним Він не міг уявити, що такий гарний вечір закінчиться ось так.
Що, просто втекла і нічого не сказала?
перепитав Михайло, коли Леонід розповів йому про те, що сталося.
Ага.
Просто пішла, навіть слова не мовивши.
Виглядала, ніби примару побачила.
Леонід замислено підняв кухоль з пивом, глянув на нього і поставив назад.
Зараз геть нічого не розумію…
Чому вона так вчинила?
Що ж її так налякало?
Може бути сто причин.
Не питав прямо, що сталося?
Та як спитаєш, якщо вона слухавку не бере з вчорашнього вечора геть не можу до неї додзвонитися.
А додому до неї ходив?
Ні.
Я лише до підїзду проводжав, а яка в неї квартира не знаю.
Дивно якось…
Та й не кажи.
Все ж так добре починалося, а закінчилося дурницею.
Може, ще нічого не закінчилося?
Не поспішай з висновками…
Виглядає на те, що передумала.
Іншого пояснення не знаходжу.
Побачишся з нею в понеділок розпитаєш.
Там вже розберетесь, що далі робити.
Вперше Леонід зустрів Аліну у переповненому львівському тролейбусі, коли ніхто не хотів поступитися місцем дівчині, а він поступився.
Потім стояв поруч, щиро їй усміхався всю дорогу.
Вона йому сподобалася, але знайомитися на людях не його стиль.
Та й що мав би їй казати?
«Привіт, я Леонід.
Ось мій номер.
Зателефонуй після роботи»?
Безглуздо й банально…
Тому коли він вийшов із тролейбуса, навіть не став озиратися, чи виходить і вона.
Одразу попрямував до офісу.
Поки йшов, все здавалося, що дівчина йде слідом.
Але озиратися не став, бо був певен: це просто хотілося б, та не може бути правдою.
Сидячи вже за комп’ютером, думки викинути дівчину з голови не виходили.
В папках мерехтіли її очі, в електронних листах її усмішка.
Справжнє наваження.
Як же здивувався Леонід, коли директор Іван Остапович завів її до їхнього офісу зі словами: «Прошу любити й жалувати нова колега».
Леонід ледь не вирішив, що йому пора на прийом до лікаря.
Але дівчина була цілком реальною.
Звали її Аліна, й відтепер мала працювати разом із ним.
В душі Леонід раптом відчув: це доля.
Коли настав час знайомства, вона сказала: Аліна.
Леонід.
Дуже приємно.
Він не зміг сказати більше було хлопцеві так ніяково, ніби весь світ зійшовся у тій маленькій кімнаті.
Потім, зустрічаючись протягом дня, він почувався легко, йому хотілося для неї зірку з неба дістати чи перлину з глибокого озера.
Хотів би здолати усе на світі заради її уваги.
Того ж вечора Леонід зустрівся з Михайлом у Стрийському парку, як завжди вигулювали собак, і почав розповідати про нову колегу.
Та ти закохався, Льонь!
відразу вловив друг.
Та ні, віднікувався.
Ще й як!
Я ж так із Зіряною познайомився побачив і одразу зрозумів, що хочу прожити життя поруч із нею!
Оце так!
Саме таке почуття тільки коли бачу Аліну.
Дій, Льонь.
Запроси кудись у кавярню чи кіно.
А раптом відмовить?
А може ж у неї хтось є
Дізнаєшся тоді буде ясно.
У будь-якому разі спробуй.
Леонід зважився.
Після роботи на зупинці запитав, все затинаючись і почервонівши: Ти не подумай…
Може, підемо ввечері до кавярні чи в кіно?
Аліна погодилась.
Вони випили каву, гуляли нічним Львовом, а потім Леонід провів її додому.
Все було навіть краще, ніж він мріяв.
Повернувшись, Леонід ще годину гуляв із Гайкою пропущена прогулянка заради коханої.
Потім ліг, дивився в стелю й малював у думках майбутнє: освідчення, спільне життя, діти, сімейні виїзди на природу десь під Трускавець Здавалося, щастя вже на порозі.
Минуло три місяці найкращих у його житті.
Вони вечеряли у ресторанах, дивились фільми на великому екрані, цілувались під літнім дощем, не зважаючи на перехожих.
Аліна була неймовірною добра, щира, розумна, завжди з почуттям гумору й дуже порядна.
Леонід дякував долі.
Однак лишалася одна дрібна проблема.
Після прогулянок із Аліною треба було ще вигуляти Гайку.
Жив сам, тому окрім нього, цим зайнятись було нікому.
Іноді пропонував гуляти втрьох, та Аліна завжди знаходила причину відмовитись: мовляв, якщо забажаємо в кафе чи фільм, собаку ж не заведеш.
Так-так, ти права, погоджувався.
Попри це, Леонід наважився зробити пропозицію й запропонував переїхати до нього.
Аліна погодилась, але з питанням переїзду зволікала.
Аліно, жити разом можна вже зараз.
Я стану спокійнішим, коли ти поруч.
Я обіцяла господарці, що до кінця року не зїжджатиму.
Не хочу підставляти…
Давай я ці місяці заплачу.
Ходімо до мене покажу квартиру, з Гайкою познайомлю.
Впевнений, вона тобі сподобається!
Аліна засумувала, та все ж погодилася.
Вона ж кохала Леоніда вирішила спробувати подолати свій страх…
Ось тут я й мешкаю, ще раз сказав Леонід.
Аліна увійшла, напружено оглянула коридор, не поспішаючи знімати взуття.
Щось її бентежило…
А коли він повернувся із кімнати, в її очах застиг жах Аліна кинулась навтьоки.
Аліно, вернись!
Леонід у подиві дивився на відчинені двері, глянув на Гайку.
Вечір обірвався, як змочений сірник.
Він дзвонив їй марно.
Тоді зустрівся з Михайлом треба було виговоритись і розвіяти сумніви.
Після розмови вирішив чекати понеділка робота ж нікуди не дінеться, а там і поговорять…
У понеділок Леонід раз у раз поглядав на годинник та крізь запітніле вікно тролейбуса.
Але серед прибулих на зупинку Аліни не було.
Зазвичай вона приходила завчасно.
«Може, щось сталося»
Вже хотів дзвонити шефу, щоб відпроситися, але зненацька побачив її.
Вона йшла тротуаром, розпущене волосся, на щоках сльози, очі повні смутку.
Аліно, зачекай!
Аліна спинилась, оглянулась, а побачивши Леоніда, опустила плечі.
Що сталося, чому втекла, чому не відповідаєш?
Я вже геть з розуму сходжу.
Вибач, Льоню…
Що трапилось?
Робочий день за кілька хвилин почнеться.
Давай після роботи поговоримо?
Ти передумала виходити за мене?
Не хочеш жити разом?
Леонід взяв її за руку.
Я чекав два дні, не витримаю до вечора.
Розкажи зараз, чому втекла?
Вибач, ми не зможемо жити разом прошепотіла Аліна й заплакала.
Але чому?
Я тебе образив?
Ні.
Тоді що не так?
Аліна обтерла сльози і глянула прямо в очі.
Я боюсь…
Чого саме, кохана?
Собак боюсь.
Оце номер Мою Гайку?
Та вона душею лагідна, я ж тобі казав.
В голові промайнуло: «Даремно я був впевнений, що це не через собаку».
Не тільки твою усіх.
Коли мені було шість, на мене напав собака вівчарка.
Я ж гралася на дитмайданчику, а її господар був п’яний, натравив її на мене.
Врятували дивом.
Ти цього не говорила…
Не казала, бо навіть згадувати страшно.
З тих пір і боюсь.
Але ж на вулиці багато собак…
Боюся.
На вулиці ще куди не йшло можу оминути, серед людей не так моторошно.
Але жити під одним дахом із собакою…
Я не зможу.
Слухай, це ж не назавжди…
Я старалася.
Чесно.
Але не виходить.
Панічні напади Я думала, зможу, але ні.
Пробач.
Знаєш, я навіть не розумію як далі бути.
важко зітхнув Леонід, розповідаючи Михайлові.
Любимо одне одного, а жити разом не можемо…
Хіба ж так буває?
Про Гайку відмовлятись не збираєшся?
раптом строго запитав друг.
Ні, звісно.
Як таке може бути?
Я люблю її, але і Аліну люблю…
Значить, треба боротися за щастя.
Консультації спеціаліста, спільні прогулянки Допоможи їй перебороти страх.
Вона ходила до психолога.
Не допомогло…
Аліна каже, спробує ще, але нічого не обіцяє.
Добре, що вона хоче пробувати.
Дай їй час.
Не переїжджайте поки що, влаштовуйте прогулянки разом, у парку чи лісі.
Поступово подолає страх.
Гадаєш, вийде?
А чому б ні?
З часом звикне.
Коли Аліна, вийшовши з підїзду, здивовано побачила біля сучасного позашляховика Леоніда, одразу злякалася.
Це ти її привіз?
Так, друг позичив, його собаку теж возять у багажнику, а ти сядеш поруч.
Їхали до Винниківського лісу.
Аліна сказала: при найменшому страху повертаються.
На поляні Леонід допоміг їй вийти, випустив Гайку й попередив її не підходити близько.
Гарно тут, відволікав Леонід.
Взувши гумові чоботи через негоду, пішли гуляти.
Леонід кидав мяч Гайці, щоб та не дратувала Аліну своєю присутністю.
Тримайся, Аліно?
Чесно не знаю…
Слухай, не всі собаки однакові.
На тебе напала одна, а моя добра.
Не бійсь.
Я розумію…
З часом ти сама побачиш, яка Гайка добра.
Гайка весело принесла мяч, завмерла поруч.
Хочеш спробувати?
запитав Леонід.
Боюся…
Заплющи очі й кинь…
Давай, разочок.
Аліна затиснула у руці мяч, зціпила зуби і кинула якнайдалі.
Молодчинка!
Гайко, принеси!
Собака побігла у чагарник, і раптом голосно загавкала.
Чого вона раптом так?
злякалася Аліна.
Радіє!
Леонід засміявся й обійняв дівчину.
Гайка знайшла мяч, але мяч лежав у великій калюжі.
Собака жалісно гавкала на нього.
Вона у воду не лізе?
Зовсім.
Я її врятував із річки ще цуценям, відтоді боїться.
Ось так і у собак свої страхи.
А це не болото, часом?
тривожно запитала Аліна.
Та ні, дві доби дощ, просто калюжа…
Однак Леонід провалився по коліна у багнюку, намагаючись дістати мяч.
Все гаразд?
занепокоїлася Аліна.
Так…
Тільки глибше, ніж здається…
Повертаючись, він раптом зрозумів, що не може витягнути ноги болото тягло сильніше.
Не можу вийти, здається це таки багнюка!
Гайка гарчала й нервувала, Аліна похолола Леонід тоне, поруч велика собака…
Аліно, допоможи!
Шукай палку!
Дівчина стискала телефон звязку не було.
Але коли побачила сльози в очах Гайки, яка гавкала ніби помогти благала, страх відступив.
Вона знайшла товсту гілку, кинула край Леонідові.
Обидва, а потім і собака, потягли і дивом витягли з болота.
Впавши на суху землю, мокрі й змучені, відчували найстрашніше позаду.
Дівчата, без вас би я не виборовся…
обійняв обох Леонід.
Я так злякалася…
Тільки не кажи, що зявився новий страх, всміхнувся він.
Та є.
Я найбільше боюсь тебе втратити…
Аліна міцно обійняла Гайку.
Дякую, Гайко, що була поруч!
Ввечері вони втрох грілися після гарячої ванни, вечеряли борщем і пирогами, а потім довго дивилися фільми про собак на дивані у вітальні.
Чомусь іншого вони тоді дивитись і не хотіли.
А головне кожен з них зрозумів, що страх втратити одне одного важливіший і сильніший за всі інші страхи, що могли бути…
Боюся втратити тебе